Розділ «Частина перша»

– Навіть не знаю, – розгублено відповів Іван. Лише тепер він зрозумів, що його задум відшукати Омелька серед цієї круговерті не простіший, аніж ідея відшукати голку в копиці сіна.

– Треба до куреня якогось прибиватися, – обізвався досвідчений Місюрка, – тут так: зайшов у курінь, бачиш місце – займай. Потім до курінного отамана звернемося. Січ!

Хлопці нерішуче стояли на місці.

– Ну я в Тимошівський, у мене небіж там. А ви, якщо маєте бажання, давайте за мною, – мовив Місюрка.

Він торкнув коня острогами і поїхав через витоптану тисячами ніг землю січового майдану, до одного з куренів. Хлопці, не сперечаючись, рушили слідом. Врешті їм було байдуже, до якого куреня приєднатися.

Прив'язавши коней до конов'язі, зняли в порозі шапки і ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козаків було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовні. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього приміщення, знаходились великі сіни, середину яких займала кабиця – чималий мідний казан, який утримувався на закіптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, кріпились цвяхами до дубових бантин на стелі. Над казаном була облаштована чотирикутна залізна труба з широким розтрубом, потрібна для виведення диму. Під казаном розміщувалось викладене плескатим річковим камінням огнище. Позаду, під вибіленою крейдою стіною, знаходилися мішки зі збіжжям, великі глиняні глеки, сулії і ковші. Від сіней житлову частину куреня відділювала проміжна стіна, двері якої знаходилися майже в кутку, тому що решту стіни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крізь стіну сіней у світлицю.

У самій світлиці, на всю довжину її від порога до покуття, стояло сирно – довгий стіл, схожий на ті, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однієї лише грубої дошки, яка мала майже аршин завширшки, і підтримували її вкопані в землю стовпчики. Обабіч сирна розташувалися вузькі лави, а вздовж стін, з трьох сторін, був настелений з дощок поміст, який і замінював козакам ліжка. Судячи з розмірів помосту, там одночасно могли влягтися кілька сотень чоловік. На покутті, тобто в дальньому кутку, було вивішено ікони різноманітних святих у срібних окладах, висіла зроблена зі щирого золота лампадка, що її, очевидно, запалювали по святах. Зі стелі звішувалося велике панікадило, а вздовж решти стін над помостом було вивішено силу холодної та вогнепальної зброї. Крізь численні вікна до куреня потрапляла цілком достатня кількість світла.

Прибулі пройшли вздовж сирна і зупинилися поблизу гурту запорожців, кілька з яких грали в карти, решта ліниво розвалилися на розстелених кожухах, підтримуючи неспішну розмову.

– Петре, готуй чуба! – кинув один із запорожців, покриваючи шістки двома королями.

– О-о, голубе! Маєш нині без чуба залишитися, – реготнув другий.

– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на поміст ще дві досить засмальцьовані карти, – бийся!

– Доброго дня, панове-молодці! – весело кинув Місюрка.

– І вам такого ж, – відповів один із запорожців.

– До товариства візьмете?

– Якщо добрі люди, чому не взяти? Місця, слава Богу, всім вистачить. Ходи давай! – звернувся він до сусіди.

Деякий час запорожці грали мовчки.

– І що, либонь, багато братчиків тепер у курені? – знову запитав Місюрка.

– Та буде щось коло сотні, – обізвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обід. Зберуться братчики, прийде курінний, тоді й потолкуємо, що ви за птиці.

Більше ні про що не запитували. Іван з Данилом покидали на поміст мушкети та пістолі й пішли порати коней. Місюрка постелив кожух і влігся.

– Киньте моєму Орлику, потім розпряжу.