Розділ «Частина перша»

– Та де там… – тільки й змахнув рукою служник.

– Ти ж мав коней попорати? – запитливо глянув на нього Савка.

– Попораю! Усе зроблю!

– Ну то іди, порай. А я з жидом потолкую, – спокійно сказав Нечай. – Запанував на моїй землі, собаче плем'я. Він нам сам усе подасть, ще й на сопілці заграє, доки вечерятимемо.

– Ой не губи, ясний пане! – заблагав служник. – Він і так жити не дає, а ще ти допоможеш…

– Та що тут у вас?! – заревів Нечай, збуряковівши. – Чому під жида стелешся, православний?!

– Мушу.

– Мусиш?!

Богун поклав Нечаєві на плече руку.

– Стривай, пане Данило. Нам зараз зайвий галас ні до чого. Та й людина тебе благає – не чіпай ти того жида.

Нечай одразу ж заспокоївся.

– Добре. Коней доглянь, голодні. Ми зачекаємо…

За чверть години служник Іван упорався з кіньми, і на столі перед козаками почали з'являтися борщ, вареники, шинка, зелень. До них додалася об'ємиста сулія оковитої. Сонце, яке навіть у вечірні години припікало, тепер нависло на заході криваво-червоною сферою, примушуючи тоненьку стрічку хмар на обрії набирати того контрасту, що дозволяв роздивитися наймілкіший їх малюнок, робив його чітким, наповненим. Повіяв лагідний вітерець і доніс до стомленого спекою міста пахощі літнього степу, терпкі та солодкі, теплі й приємні. У недалеких заростях яворів закувала зозуля, доповнюючи картину спокою та відпочинку.

– Ну й що думаєш діяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собі.

– Піду за нею.

– Як?

– Так, як і минулого разу, муром.

– А далі?

Богун знизав плечима.

– Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лізти на рожен. Ти й Ганну збираєшся по стіні виносити, чи, може, панна вміє літати?