Розділ «Частина перша»

– Я не хочу татарином! – плаксивим голосом пискнув він.

– Ну то даси рушника, чи як?

Петрусь послухався. Іван неквапно обтерся білосніжним, вишитим гронами калини, рушником.

– Умиватися будеш?

– Буду!

Іван голосно розсміявся.

– Гаразд, давай зіллю.

Кілька хвилин він спостерігав за тим, як хлопчик старанно тер обличчя, шию та руки.

– Хто ж там до нас завітав? – запитав нарешті.

– Дядько… А-а! Дядько Степан і… Ох! І тітка Настя. А мені тітка Настя млинців з вишнями привезла! – здригаючись від крижаної криничної води, розповідав Петрусь. – Вони до хати пішли, думали, що ви у світлиці.

– То добре… Ну от! – прискіпливо обдивившись хлопчака, мовив Іван. – Інша справа. Тепер ти схожий на хлопчика, а не на чортеня з пічки.

– І не на татарина? – здійняв очі Петрусь.

– Тепер ні. Але так мусиш кожного дня умиватися, а як ні…

– Я буду! – рішуче закивав головою хлопчик.

Іван щиро зрадів приїзду сестри. За військовими справами і мандрами у Брацлав і Кальник він уже досить довго не був у неї, хоча полюбляв товариство Настусі й шваґра Степана, з яким особливо приємно було посидіти за чаркою меду і просто порозмовляти. Не переймаючись враженням, що його справляв на співбесідника «цей надто молодий ще хорунжий», поділитися думками, яких нізащо б не відкрив своїм новим знайомим з реєстрового війська. Згадати Запоріжжя – Степан там не бував в силу того, що мав свій млин, два ставки і велику пасіку, тож з головою заглибився в торгівлю й все, що приносило прибуток. Але послухати про безшабашних низовиків любив, що й стало для Богуна зайвою нагодою відчути себе вкритим славою і сивиною ветераном.

Першою, опинившись у світлиці, помітив сестру. Вона стояла біля вікна і шматком чистого полотна протирала зеленкувате скло віконниці.

– Це що ти тут павутиння та бруд розвів?! – з удаваною суворістю напустилася Настя на брата. – А пилу тут! Так! Ви собі як хочете, а я тутечки трохи приберусь.

– Ну, почалося, – зітхнув Степан, з посмішкою ступаючи назустріч Іванові. – Добридень, шваґре дорогий. Ціла біда з нею – хвилини не посидить. Крутиться, немов білка в колесі, а я разом з нею… Куди подінешся?!

– Тобою покрутиш! – одразу ж відгукнулася Настя. Покинувши ганчірку, вона підбігла до Богуна. Пригорнулася до його широких грудей і зазирнула в очі. – Привіт, братику. Зовсім уже до нас дорогу забув. Тож вирішили самі до тебе!

– От і добре, що вирішили, – відповів Іван, – по правді кажучи, скучив я за вами, та все часу не міг знайти… Але то пусте, зараз обідати будемо.