Розділ «Частина перша»

– Чорти забирай! Не чекали такого вітання, пане Потоцький, не чекали!.. Джуро! – ніхто не відповів, і Павлюк нарешті помітив, що залишився сам на пагорбі, відіславши з дорученнями навіть хорунжого та бунчужного. І цієї миті щаслива посмішка освітила чоло запорізького гетьмана. – А що ж, пора і мені кістки козацькі розім'яти, слави пошукати та братчикам приклад показати! Нехай Потоцький з відстані далекоглядною трубою керує, моє місце поряд з козаками! Но, Вороний! Уперед, конику-братику, неси панів-ляхів червоним пивом пригощати!

І Павло Бут з насолодою підставив обличчя вітру, який доносив до нього сморід згарищ і запах баталії, стиснув у руці руків'я гострої шаблі й поринув у круговерть бою, прямуючи на чоло комонних полків, котрі очікували своєї години. А з лівого флангу вже бігли до козацького табору угорські піхотинці з алебардами напереваги, маючи наказ коронного польного гетьмана розірвати козацький табір за будь-яку ціну, щоб дати можливість діяти важко озброєним хоругвам кінноти.

Помітив це славний полковник Скидан і дав наказ перенести мушкетний вогонь своїх батав на ворожу піхоту. Легкоозброєні ландскнехти безладними купами бігли серед шквалу гарячого свинцю і без рахунку валилися від злагоджених залпів. До угорців приєдналися кілька сотень реєстрових козаків, вірних Ілляшу Караїмовичу, – вони вибрали для себе іудину долю і тепер мусіли приймати смерть від руки вчорашніх братів по зброї.

Коли Павлюк під'їхав до Скидана, він побачив лише біль у очах вірного полковника і гіркоту в його голосі:

– Гірко, батьку! Гірко… чому ми такі дурні? Коли ж навчимося жити, як повинні жити брати?! Подивися! – Скидан указав лезом оголеної шаблі в поле, серед якого помирали угорці та українці, приносячи себе в жертву короні, котра вважала їх гідними лише на роль гарматного м'яса. – Masta est![75] Потоцький посилає їх, немов баранів до різника. Угри, ті хоч за золото гинуть, вони найманці і виконують свою криваву обітницю… Чому ж підняли супроти нас зброю народжені козацькими матерями? Вони їли з нами з одного казана, батьку! Ділили один кожух на двох… А тепер ладні зубами вчепитися, немов скажені пси! Чому, батьку?!

І блискавки сипались з очей Скидана. Не міг він зрозуміти такої лютої зради. Та й, напевне, ніхто б не зумів. Міцна рука гетьмана лягла на плече побратима.

– Собаці – собача смерть, Петре… Зроби так, щоб ні одного не оминули шаблі і кулі, тоді я, можливо, дам відповідь на твоє запитання!

І Павлюк погнав коня далі, туди, де польська артилерія посилила вогонь до максимуму і почала здіймати траєкторії гарматних ядер, намагаючись досягнути комонних сотень, вишикуваних для відбиття удару гусарських хоругв і рейтарських рот.

IV

Нерви Богуна напружилися, мов сталеві струни, коли він стискав рукою ратище списа й до болю в очах вдивлявся перед собою, не маючи можливості роздивитися те, що діялося біля возів. Хмари порохового диму від мушкетів піхоти, змішані з димом пострілів польської армати і палаючих Кумейок, заважали йому, як і решті комонних, роздивитись те, що діялось попереду. Але, судячи з криків та дзвону шабель, ворожа піхота вже докотилась до передніх возів. Запеклий бій точився на возах і перед ними. Угорці спільно з козаками Караїмовича намагались розтягти вози Павлюкового табору, щоб дати дорогу всередину стану гусарським хоругвам і рейтарським ротам. Раптом перед козаками з'явився Кизим, якого гетьман призначив командувати кіннотою, до якої пристали тимошівці і ще решта охочекомонних запорожців.

– Деривухо! – гаркнув він до Омелька, який очолював сотню, майже цілком сформовану з козаків Тимошівського куреня.

– Тут, батьку! – озвався Омелько.

– Пилипко! – знову позвав Кизим.

– Слухаю! – наперед виїхав ще один сотник із запорожців.

– Беріть, панове, своїх соколів і мерщій за мною. Спробуємо відсікти піхоту ударом з флангу.

Двічі повторювати не довелось. Досвідчені запорожці швидко залишили стрій і погнали коней за Кизимом, що летів попереду на білому огирі з яскраво-червоним шлейфом киреї, яка, немов полум'я, майоріла позаду.

Скориставшись димом, швидко розтягли вози в тилу табору, і ось дві сотні швидких комонників виїхали в поле. Блискавично вистроїлись лавами. Одразу ж за їхніми спинами вози з гуркотом зайняли свої місця.

– З Богом, дітки! За козацьку славу! – здійнявся над гуркотом бою голос Кизима, і хоробрий полковник першим кинувся туди, де знахабніла від пасивності козаків угорська піхота трощила вози.

І полетіли. Богун відчув у грудях добре знайоме почуття передбойового напруження і стиснув коня острогами. Слухняна тварина зірвалась на чвал. Краєм ока бачив Нечая, Савку. Трохи подалі викреслювали блискучі кола крицею шабель Васько Зоря, Кіндрат Макогін і довгов'язий Базіка. Гнали коней, націливши вперед списи, решта тимошівців. З гучним посвистом та криком, з гуркотом кованих копит і брязкотом заліза вдарили у фланг атакуючим порядкам ворожої піхоти.

Іван зходу вибив з рук переляканого ландскнехта алебарду, якою той намагався захиститись, і замахнувшись вдруге, рубонув, цілячи у незахищену шию вояка. Навіть не подивився, як покотилась голова з виряченими очима, як бризнула кров з розсічених артерій, і безголове тіло незграбно завалилось набік. Попереду очікувала робота. За мить Богунова шабля сікла направо і наліво серед самої гущі ворожої піхоти. Не відставали й інші. Використовуючи перевагу раптового нападу, козаки вчинили різню – протягом двох хвилин на закривавлені трупи перетворились добрі півтори сотні відбірної піхоти капітана Бігановського. З табору почали вискакувати запорожці, які до цього були біля возів. Найманці Бігановського й козаки Караїмовича опинились у сталевих лещатах. Помітивши це, обидва вищезазначені пани погнали коней до табору Потоцького… А Богун, перетворившись від бойової гарячки і вигляду крові на диявола, сік ворогів, не почуваючи втоми. Не встигав навіть протирати руків'я шаблі, що стало зовсім слизьким від крові й ризикувало вилетіти з рук. Час від часу чув чистий і гучний голос Кизима: