Розділ «Частина перша Спогади з дитинства»

– А завтра ще полижемо? – з сумом запитує братик, не в силах відірвати погляд від шматочка.

– Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, – відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.

Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю буде те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали над тим шматочком, якого вже не було.

– Що трапилося? – схвильовано запитав батько.

– І що це за життя, коли просвіту не видно? – плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.

– Нічого, мої любі, – попестив нам голівки батько. – Не весь же вік ми так будемо бідувати?

– А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози.

– Завтра спробую походити по селу, – відповів батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг.

Батько дійсно дістав десь шматочок сала, а я ніколи за своє життя не взяла чужого.

Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавель на кладовищі.

– Там не можна рвати, – сказала я їй.

– Чому?

– Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, – пояснила я.

– А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!

– Брехати не можна!

– А ти не бреши. Не кажи нічого і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, – повчає мене подруга.

Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.

– Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?

– На кладовищі, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й одразу ж від сорому розплакалася.

– Цить, доню. – Мама притисла мене до своїх грудей. – За те, що сім’я сьогодні буде з вечерею – спасибі. Але брехати більше не треба. Негарно так. Соромно. Добре?