Розділ «Останній гетьман»

– Вчора вночі палац згорів.

Єлизавета пожбурила карти. Олексій підібрав їх.

– Не сумуйте, ваша величносте. Нічого на світі немає вічного. У нас, у селі, також колись згоріла хата.

– Розраяв… Тоді на Яузу.

Там гриміли бали, бенкети, під вікнами горіли діжки зі смолою, тріщали феєрверки. Олексій і Єлизавета сиділи, міцно обійнявшись, дивились в підпалену ніч і усміхалися одне до одного. На її гарних, хтивих губах грали відсвіти.

– Колись козаки стояли під стінами Москви, – сказав Олексій. – З гетьманом Сагайдачним.

– Ну й що? Звідки ти знаєш?

– Нічого. Постояли й пішли. А знаю… Я ж також козак. Мій батько – козак, з правого Дніпрового берега. Козаки не важаться на чуже.

– Я це пам’ятаю, – тихо мовила Єлизавета. – Помовч, послухаймо.

Знизу долітав плач бандури. То грав Григорій Любисток, найкращий бандурист капели, справжній чарівник. Виливав свою тугу за рідним краєм, без якого не міг жити:

Та немає лучче, та немає краще,

Як у нас на Вкраїні…

Сліпий, він кілька разів утікав додому, його щоразу ловили – останній раз уже в Печерській лаврі, він хотів стати ченцем, аби лише жити на Вкраїні. Пожалуваний у дворянство і чином полковника, але тим ніскілечки не втішався: «Мені б тільки чути легіт нашого вітру на щоці та вдихати запах мальв, а більше нічого не треба».

Увечері, перед сном, Єлизавета подарувала Олексію дорогущу табакерку в діамантах. Олексій покрутив її в пальцях і повернув цариці:

– Нащо мені ця тавлинка, Лізо. Тютюну я не нюхаю, а повиколупувати діаманти та продати… на таке я нездатний. Забери назад. – Хоч знав, що саме обдарування царською табакеркою – найвищий знак пошани в очах царедворців.

На самій коронації Олексій ніс шлейф Єлизавети. По тому вона роздавала нагороди, Олексію статс-секретар вичитав з паперу чин камергера, поручника гвардії (сама Єлизавета – капітан), і маєтки Рождєственне і Поріччя.

Наступного дня ходили на прощу в Троїцьке. Єлизавета йшла боса, попереду троє камер-юнкерів підбирали та закидали камінчики і грудочки. Олексій також ішов босий – йому не звикати, чавив своїми великими п’ятами груддя, аж порскала пилюка. Пахнув сухий придорожній полин, повівав вітрець. Маркіз Шетарді дріботів тоненькими ніжками в черевиках з діамантовими ґудзиками, імператриця сміялася з нього, але його настирливих залицянь не відхиляла, то покладе йому на плече руку, то одягне на його голову капелюха. Єлизавета намагалася викликати в Олексія ревнощі, він бачив, як учора Шетарді виходив з її опочивальні. Одначе новоспечений камергер тільки усміхався. Та й справді, в наступні дні скільки Шетарді не підступався до імператриці – йому було вкрай потрібно вирішити кілька дипломатичних справ, – вона розмови уникала, одного разу він уже був зовсім домовився про аудієнцію, але щойно зайшов, Єлизавета заплескала в долоні:

– Столика, карти, я хочу зіграти з маркізом пульку. Лесток, розпорядися.

Лесток з’явився за хвилину, за ним несли інкрустованого столика на трьох ніжках. Лесток – француз, придворний лікар, але набрав сили великої, цариця за всіма порадами звертається до нього. Він знає потайні думки Єлизавети, він допомагав їй зійти на трон, коли треба – він відвертий, коли треба і з ким треба – грубий, коли треба – лестивий, і завжди хитрий. У нього п’ять помічників-лікарів, він сам пускає імператриці кров і бере навіть з неї по дві тисячі рублів.

Після пульки Єлизавета рішуче встала й пішла.