Розділ «Останній гетьман»

– Не зовсім, ягідко моя. Цицьку дають дитині. А це – перса. Ось це, ось це, ось це…

– Теж гарно. – У її владних очах тепліла любов.

Олексій дивився на її повні, щойно виціловані вабливі губи.

– На твої перса дивляться всі чоловіки. Всі чоловіки люблять великі перса. Ну… не такі, щоб до потворності, а такі… як у тебе.

– Як вони сміють?

– Вони потайки. Зирк – і одводять очі.

– Так уже всі. І Бестужев, і Воронцов?

– Ну, Бестужев, може, й ні. Він любить тільки себе і гроші.

– Я ще приструнчу його.

– Та ти ж сама кажеш, що він розумний. І через те потрібний. А мене найбільше й лякає, що він розумний. Я боюся його.

– Чого ти боїшся? Доки я царствую…

– Я не за себе боюся. За наших дітей.

Єлизавета відкинулася на подушку. Світло з кабінету падало так, що одна половина її обличчя була освітлена, друга тонула в мороці. Освітлена половина була суворою, задумливою. А темна – зловісною.

– Я увесь час думаю над цим. Звичайно, бояри (сказала «бояри» навмисно, хоч бояр як таких уже давно не було) не допустять їх на царство, наші діти не мають анінайменших прав престолонаслідування. Але їх треба якось убезпечити. Я ось що думаю: приїде твій брат Кирило з-за кордону, я поверну твоєму краю гетьманство, як ти давно просив, і нехай козаки оберуть його гетьманом. А далі зроблю гетьманство спадковим. А він нехай усиновить наших дітей.

– У нього можуть бути свої діти.

– Нехай. Але тоді й наші будуть при ньому. Він їх на поталу не дасть. Ми про це ще поговоримо.

– Твоїми вустами Бога цілувати. До речі, серденько…

– У тебе стільки милих слів!.. Мабуть, за них я й кохаю тебе.

– Ти покохала мене за голос.

– Я покохала тебе всього. І голос твій теж. Кохають – ніколи не знають за що. Не кохають за ніс, за губи, за брови – кохають усього. А коли отак в розбіг – то вже не кохання.