Розділ «Облога ночі Роман»

Харита витерла пальцями кутики губ і обласкала її добрими очима.

– Здоров, доню. Вона, спасибі ш, частенько мене навідувала. Посидимо, посумуємо, поплачемо разом – воно й веселіше стане.

Маруся гнула-розгинала між пальцями ріжечок поли.

– Може, про наших що-небудь чули?

– Про наших? – Байда кивнув головою, й посмішка скотилась по вусах. – Не там же я, дочко, був, де ти думаєш.

Вона ще більше зашарілась і вже не підіймала очей, прикритих довгими віями.

– Ви знову вибшником підете в шахту?

– Мабуть! – Байда наморщив чоло. – Мабуть!

– А ви бачили такі книжки, що комісари читають?

– Комісари? А тобі навіщо такі книжки?

Почуваючи, як спалахнули не тільки щоки, а й вуха, дівчина прудко кинулася до дверей:

– Прощавайте!

– Ти ж солі питала!

Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.

– Все про Клима перепитує, – хитнула їй услід Харита.

– Гарна дівчина, алюрна. Працює?

– Та працює. Почула від Митька Куцого, що Клима на комісара наставлено, зажурилася. Бачу, дівчина щось носить на серці. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж – в'язне до дівчини. Питаю: «Що тобі, дочко?» – «Куди мені, – каже, – темній, думати про комісарів». – «А ти почитай, – кажу їй, – книжку. Клим, бувало, і не їсть і не п'є, та все у ту книжку носом». Так то тільки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справді на вченіє пішла. Удень-то знаю, що на шахті працює.

Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.

Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.

– Ільку, Ільку!