Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Я б за таку — повiсився! — каже чоловiк своєму приятелю в метро, мiряючи Анну-Марiю хмiльним поглядом.

— Може, поїдемо разом? — пропонує їм той.

— От воно… Почалося… — задоволено шепоче Ада. — Оце життя, а ти весь час сидиш у квартирi, як прикута…

Пiд'їзд будинку вражає Анну-Марiю чистотою, на входi сидить консьєржка, яка презирливо оглядає дiвчаток. Ада по-хазяйськи натискає на кнопку дзвiнка.

— Пам'ятай, я на тебе розраховую… — шепоче вона.

…Стефан — гладкий, високий, з повним обличчям i вологими долонями справляє на Анну-Марiю неприємне враження. «I що в ньому могло так сподобатись Адi?» — з подивом думає вона. Пухкi м'якi губи торкаються її долонi, й Анна-Марiя ледь стримується, щоб не висмикнути її. Великий палець Стефана занадто довго ковзає в її перевернутiй долонi, залишаючи в нiй вологий слiд…

Квартира видається Аннi-Марiї справжнiм замком — всюди килими, рiзьбленi меблi, яких не побачиш у магазинi, шкiрянi диван i крiсла, у центрi — скляний столик, на якому фрукти й безлiч рiзноманiтних пляшок. Анна-Марiя обережно сiдає в крiсло, всiм своїм єством вiдчуваючи вiдповiдальнiсть моменту. «Зараз свататися почне…» — думає вона.

— Вип'ємо, дiвчатка, за знайомство! — пропонує Стефан i наливає в круглi товстi склянки коньяк. Ада кокетливо хихикає, високо закидає ногу за ногу, пiдморгує Аннi-Марiї: «Треба!».

Та вiдчайдушно робить ковток, судомно хапає ротом повiтря, ставить келих на мiсце.

— Що таке-е? — розтягуючи слова промовляє Стефан. — Дiвчинка не п'є?

— Прикидається! — смiється Ада, роблячи Аннi-Марiї «страшнi очi».

— Ну-ну, тодi — до дна, до дна! — умовляє господар, простягаючи Аннi-Марiї її келих.

— Не вдавай iз себе незайману! — сичить Ада.

Її тон не подобається Аннi-Марiї, та вона задля подруги повинна витримати все до кiнця. «Потiм розберемося! Аби цей вiзит скорiше закiнчився…» — вирiшує вона i мужньо вливає в себе залишки напою.

— Ну, от i молодець! — каже Стефан i знову наповнює келих.

— Нi, я бiльше не можу! — махає рукою Анна-Марiя.

— А ти закушуй. Ось — виноград, персики… — пропонує хазяїн i знову торкається її руки вологими пальцями. — Гарненька в тебе, Адочко, сестра…

Цього разу Анна-Марiя смiливо вiдштовхує його долоню — випитий коньяк додає їй смiливостi.

— Що таке-е? — знову тягне Стефан, поглядаючи на Аду й несподiвано виходить iз кiмнати. Та пiдхоплюється, бiжить слiдом. Кiлька хвилин Анна-Марiя сидить у повнiй самотi, розглядаючи картину на стiнi. До неї долинає збуджений шепiт, а потiм ледь чутно клацає замок у прихожiй. До кiмнати Стефан повертається сам, знову наповнює келихи, сопе, поглядаючи на Анну-Марiю.

— А де Ада? — запитує та.