Розділ «Нова стара баба»

Зойка заспокоїлася: отже, там у нього все виросло як слід, просто він ледачий та бажання, на відміну від органа, ще не виросло, однак далі все буде відбуватися за схемою. «Мужики они младенчики, ленивые, сиську сосать не хотят, это ж усилие приложить надобно, а как поможешь привыкнуть к сосочку, ёп-папало-ногу, то уж спасу нет, кусают, мнут, раскармливаются, гадёныши».

Тані вдалося розворушити ледачого Славіка, він почав знімати дівчат у клубах, закрутив під час корпоративу на роботі довший (десь із півроку) роман, мода на які набирала оберти, а Зойка збагнула, що й на цьому можна заробити велику копієчку. Шкода, що фінансова криза стукнула по Зойчиних планах та амбітності. Але Зойка та її малий бізнес вижив, просто перейшов на іншу стадію – тепер Зойка обслуговувала базарників. Вони були людьми невибагливими, задовольнялися локшиною, пюрешкою, котлетами, курячими биточками та салатом: капуста плюс щось.

Насувалося нове сторіччя. Їй-бо, не вірила, що колись доживу, у сорокових роках навіть не думала про те, що буде двадцять перше століття. Я й фантастику почала читати, коли повернулася із Сибіру до Києва, почала ходити в бібліотеки, відкривати для себе Азімова, Стругацьких, Бєляєва, Єфремова, Бредбері, Гібсона, Гаррісона, Шеллі. Моїм улюбленцем став Станіслав Лем, це була ледь не єдина фантастика, котра мене розчулювала, я виплакувала ніжність та жаль. Я вірила у те, що ми зможемо чути гомін рослин, бо вони з нами давно говорили, вірила, що з кранів тектиме мінеральна вода, що до нас прилетять інопланетяни, які клонують, може, не людей, але собак; що НЛО будуть пурхати небом. Я приймала усі неймовірні, безглузді та прекрасні вірогідності, наукові теорії, змови та світові перебудови; просто не вірила, що я, Варвара, доживу до цих часів.

Зойка подібним ніколи не переймалася, фантастику вона називала «казками для бідних або нероб». Погортавши одну з книжок Лема, вона пожувала щось і вимовила: «Кой хрен столько всего понаписывать и не указать, сколько будут стоить зерновые и водка? Да нормальные люди так ни в жизнь не уразумеют, к чему им готовиться!»

2001 року мені виповнялося сімдесят три, за цей час Наталя повернулася з кількох закордонь. Вона припинила «роксолянити», попрацювала в Польщі, а тепер, украй незадоволена, повернулася до рідного міністерства, котре продовжувало платити копійки, але примушувало тримати марку. Вона ні з ким не зустрічалася, хоча я вважала, що в її віці – Наталі йшов сорок третій рік – жінка б мала бути заміжньою або зустрічатися з чоловіком, тим паче, така вродлива, як моя донька. Однак Наталя мовчки дивилася на мене, погляд її все обважнювався, і всі мої тривоги, усі сподівання та запитання, що вже, було, розправили крильця, затовкувалися всередину, щоб вмерти там нерозвиненими лялечками.

Зойка на цей час конструювала план, як позбутися Славіка. А саме, як виштовхнути «малюка» з нашого родинного гніздечка. Він закінчив навчання, однак вступив ще до одного навчального закладу, щоб отримувати якесь незрозуміле «МБА». Зойка глузувала:

– Ти вже отримав своє МБА, і ма, і ба, усі коло тебе крутяться.

– Тьотю Зоє, а ви що, російську забули? – озивався Славік.

– Не твоё дело. Вот ты на немцев пашешь, а они нашу землю кровью заливали, а ты с ними на сю-сю шпрекаешь, а немецкий – язык гестапо.

– Сю-сю, тьотю Зоїчко, то до японців. А німецька – мова Ніцше. Взагалі, якщо так міркувати, як ви зараз продемонстрували, то російська – мова розстрілів.

– Ну так да! Не без этого. И правильно. Чтоб неповадно было разным сукам, ёп-пап-п-пал-ло-ногу. Пли и всё!»

Із Зойкою неможливо було сперечатися на будь-які політичні теми, вона зазвичай вивертала на тебе стільки безглуздої інформації, доходила до таких висновків, що ти швидше би збожеволів, ніж продовжував із нею спілкуватися.

– А українська тоді яка? – провокував далі Зойку Славік, котрий поки не здогадувався, що Зойка планує його виселення.

– А українська, синку, розкладається перед тобою Чумацьким шляхом, срібним та небесним, праворуч гарнезна відьма на мітлі летить, соловейки, краплі дощові, соковиті вишні, ліворуч – гівно коров’яче, пір’я, прокльони та тополиний, падла, пух, а ти дивишся, зачарований, і не збагнеш, нащо тобі показали усю цю красу, що праворуч, та всю гидотню, що ліворуч, краще б гроші рахувати навчили. – Тут Зойка підморгувала, наче весело, однак помітно було, що вона сльозить.

Зойка – унікальна, одного разу вона попросила Славіка намножити у кількості зо дві пачки паперу текст Гімну України. Тоді почала свої стадіонні походи, роздавала надрукований гімн уболівальникам, щоб вони співали, не ганьбилися й підтримували збірну.

Смішно було, коли під час проходження в Україні Євро 2012 Зойка занепокоїлася тим, що іспанці не співають свій гімн, почала шукати слова і якісь знайшла, Славік ледь устигнув відреагувати та сказати нашій турботниці, що іспанський гімн наразі мовчазний. «Вот. Кстати, нация, привыкшая болтать, специально убрала слова из гимна, чтоб трошки передохнуть».

Зойчині втручання у громадське життя країни вирізнялися оригінальністю, вона влазила у будь-яку мітингову юрбу, викрикувала все, що заманеться, і почувалася щасливою. Утім, вона не забувала влаштовувати розбірки з мітингувальниками. «Чего ты припёрлась переть на НАТО? Вот оно тебе надо? Бабка против НАТО, кому сказать, ёп-папало-ногу. Вот они, наверно, уссались все. Картошку иди сажай! Чего всю зиму жрать будете? Картошку за тебя никакое НАТО не посадит».

Я звикла читати газети, Інтернету поки навчена не була. Наталя та Славік проглядали інтернет-статті, варто сказати, що теми зовнішньої та внутрішньої політики були єдиними темами їхніх бесід. Мати та син про вбитого Георгія Гонгадзе. Мати та син про Кучмагейт та записи майора Мельниченка. Мати та син про газові угоди. Мати та син про затримання Лазаренка. Мати та син про плюси і мінуси Юлії Тимошенко. Але ніколи про дівчат/чоловіків, роботу/навчання, друзів, музику, книжки, мрії та сподівання, наче усього того не існувало, а вони стояли то на одному боці, то по різні боки політичного рингу. Можна було назвати це невтручанням у приватне коло, однак мені те більше нагадувало страх перед відвертістю та пізнанням одне одного.

Якось я чула: Славік запитав Наталю, яким був його батько.

– У-у-у-у, ти пам’ятаєш снігових баб, котрих боявся у дитинстві?