Розділ «Запорожці Казка»

– На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.

Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.

«Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» – подумала Маруся і спитала:

– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?

– Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отеє приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.

– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.

– А чи ми знаємо, де він тут узявся? – одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.

– Чиї се такі сильні баштани? – спитала дівчина баштанника.

– Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, – одказав один баштанник.

– А ото жита, чиї вони?

– Панські!

– А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? – спитала дівчина.

– Ляхівські.

– А де ж людське? Де ж козаче?

– Отам трошки людського ік селу! – гукнув дід з куреня.

Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з'явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике-превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.

– От і Чаплі! – промовив Карпо.

– Чи вже ж отеє Чаплі? – крикнула Маруся і в долоні плеснула. – Чия ж ото фабрика?