Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Ви, дівчата, – говорить Настуні, – всі дурні.

– До часу, Грицуню… до часу… – відказує спокійно Настка. – До часу, може, і дурні ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобі голову або, може, й любистку дасть, – то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твій!

– А он я вже тебе люблю, Настунько, – борониться Гриць і сміється веселими очима, – та ще розуму не втратив.

– Хто знає, чи вже і не втратив… – відказує вона і дивиться так само, як він, щиро, і просто в очі. – А он, – каже, – ти любиш мене і приходиш, а часом як покинеш, то і з тиждень волієш з конем перебувати, як зі мною: чи се вказує на розум?

– Та я чи не все такий був? – борониться Гриць.

– А може, ти і межи інші дівчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? – питає вона. – Я не знаю. – І говорить се без докору, без злоби, а так собі спокійно, мов дитина.

– А чому б я не приставав з кіньми, не сходився з другими дівчатами? – питає він, та більше вже, щоб подразнити її. – Сідай і ти, – каже, – на якого-небудь коня твого батька і їдь зо мною і доволі дивися, як Гриць з кіньми розмовляє, а з другими дівчатами гуляє. Будеш бачити.

– Я не цікава, – відказує вона гордо, а все-таки в глибині душі вражена його байдужістю, хоч і не показує того, а відтак, поглянувши в його щирі очі, що якийсь час з потайним усміхом дивилися на неї, усміхається й собі і каже:

– З дівчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякій і нечистий сидить. А дивись, – додає поважно, – замолоду деякі гарні притягають до себе… особливо ті, що чорнобриві, а на старість, казала раз покійна бабка, коровам молоко відбирають та опівночі на мітлі комином вилітають.

– А мені що до того? – відказує він. – Я ані не корова, ані їх не боюся. А вас всіх, білих і чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всі на одно копито і добрі, і красні, і дурні – а Настуньку Кривинюківну найліпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти ні на мене, ні на нікого не ворогуй.

– Або ж я ворогувала коли, Грицуню? – питає вона і дивиться знов щиро з невимовною терпеливістю в його очі. – Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився… і при нічім… довго не встоїш. Я не ворогую.

– Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в світі добра і щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичів навертаєш – а то без тебе був би я вже давно… – і, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув і усміхнувся.

Білолиця Настка чисто упивається словами красного хлопця. І для неї значать вони і любов, і щастя, значать увесь світ, а заразом відчуває вона, що держить його справді неабияк чимось при собі, панує над ним. Чим саме? Не знає.

Не здає собі ніякої справи. Вона знає лиш те одне, що мусить і дальше держати його, що його любить всею душею і не годна гніватися, ворогувати на нього. Погнівається, поворогує, – думала іноді, – він розлютиться і, мов той птах, відлетить, присяде на іншім дереві – і пропав для неї…

І так Настка не гнівається ніколи на Гриця… Вона його любить і тією своєю любов’ю прив’яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є в світі сила, – питає себе щирим почуттям, – якій міг би Гриць більше піддатися, як їй одній? З дівчат він її любить найліпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичів.

А далі?.. Те, що він… іноді на тиждень… два… конем за село виїжджає… Те їй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й починено… З часом само перейде, і щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокійна і любить його спокійно. Що іншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає і красного Гриця, що дві душі має. І в тім ціла її правда. Велика, глибока, поважна правда, яка їй вистарчає, з якою їй добре…

Глибока зима.

Лісом неспокійно. Зелені віти, обтяжені снігом, повгиналися нижче до землі, як і іншою порою, і вітер, що над ними буяє і з трудністю між них тиснеться, доводить їх до живішого руху. Вони опираються йому, та годі цілком опертися. Він садить між них з чимраз більшою силою, і остаточно підіймається за недовгий час лісом ніби шум-стогін. Розколихалася завірюха.

Вітер змагається чимраз сильніше, збиває сніжини з дерев, колише хоч би і найвищими коронами до розгону, гуде лиховісно, а в воздусі розходиться широкий крилатий шум всього соснового лісу…

Страшно тепер в лісі і глухо. І хоч се не північна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрінутися.