Розділ «Погоня»

– Ще рано. Вип’ємо? Нема за що випити. Нудьга, – раптом сказав Пиво.

– Нудьга, – погодився Крицький. – Вип’ємо… за те, щоб ще пити.

– Го-го-го, – засміявся Пиво. – Дошпетно. Чули? – гукнув.

Уже ніхто нікого не чув. Крицький вернувся на своє місце. На нього ніхто не звертав уваги, всі були п’яні. Одначе по хвилі Крицький постеріг, що чоловік у гороховому жупані, який сидить навпроти нього, лише вдає п’яного. Допіру його за цим столом не було. Звідки він узявся? Чого тут сидить? Міцний, натоптуваний, голова без шиї, кругла й велика. Ба, це ж Дрюк – Пивів поплічник, охоронець і містр. Вдає п’яного, а сам зиркає тверезими очицями. Приглядається. Гризе баранячу ногу, впустив – навмисне чи справді – нагнувся під стіл. Знову дивиться на сторону, а очі косують на Крицького. Холодний жучок дряпонув колючими лапками по грудях. «Впізнав чи просто стежить? Впізнав. Видно по очах. Оглядається. Зараз підведеться й піде за поміччю».

Гороховий жупан справді підвівся. В цю мить освітилися вікна зали. Вдарив феєрверк.

Крицький підвівся також.

– Ей, ви… Я хочу вам сказати… – І простер руку.

Другий випал, друга заграва. Воднораз глухо чмихнула схована у рукаві Крицького картечка. Всі кинулися до вікон. Гороховий жупан похитнувся, сів, похитнувся знову й важко похилився на стіл. Ніхто на те не звернув уваги – вже чимало п’яних спали за столами і під столами.

Крицький удав, що також поспішає до вікна. Відтак поза спинами пішов до дверей. Він зайшов до кімнати одразу за Пивом, котрий навіть не встиг зачинити за собою двері. Здивовано оглянувся.

– Ви?… Що вам треба? Феєрверк краще дивитися з тераси. Або з ґанку.

– Я прийшов подивитися на тебе, Федоре. Востаннє.

Вимовив ці слова майже з насолодою. Хоч їм обом однаково, рівною мірою загрожує смерть. Але те вже у Божій волі, а Пиво – у волі Білокобилчиній. І щось немовби скотилося з душі, неначе вже сповнив усе, хоч ще нічого не сповнив.

Пиво здригнувся. Напружився, вмить протверезів.

Горів на горіховому столику трисвічник, довгі білі свічі вже станули до половини, збігали окапинами на срібло, полум’я освітлювало алкір – невелику кутову кімнату, прибрану килимами, на стінах висіли панцирі, мисюрки, шаблі, рушниці та пістолі.

– Чого тобі? – мовив хрипко Пиво й відступив на крок.

– Прийшов поквитатися…

– За що?

– За все. За сестру. За зраду… – Й потягнув з голови перуку.

– Білокобилка!

– Я. Міг би убити тебе з-за рогу. Але хочу видіти твій страх. Бери шаблю. В тебе їх до біса.