Розділ «Погоня»

Він ще й був невдоволений на Білокобилку! І Білокобилка подумав: отакі ми завжди: було погано, але… лоскотав гріх. У гріхові теж страшно, але солодко й цікаво. А в схимові – нудно. І не гріє думка про Царство Небесне та спасіння душі. Дай людині все сю мить. Гріховна людина й сама цікава, у неї розмаїте життя, багато перелюбів, її цікаво слухати, вона ще й оббреше когось і таке розкаже, що й у сні не побачиш, і тебе поповодить за вуса по краєчку кладки, й тобі затерпне в душі, й полоскоче її близький, манливий, у який боїшся вступити, гріх, а що розкаже пісний схимник? Білокобилка подумав, що йому самому схимники не цікаві, що й він не раз пускався берега, й сам у гріхах, але мати себе за грішника не хотів. Людина хитається, хилитається, від того найчастіше опиняється посередині, вона чогось і вхопить, і здається собі праведною, одначе щось їй точить душу, й спокою не має все життя. Отако й прогойдається, пробейкається, й помирає в сум’ятті, шкодуючи, що мало зачерпнула щедрот сього світу й мало була праведною. Вона стулена з двох половинок, обидві невситимі, обидві щербаті, обидві плюсклі.

Погомонівши про врожай, Білокобилка вернувся до коня, який стояв і не пасся. Румак скосив на нього червоне, зле око, й Білокобилці здалося, що він ось-ось щось у нього запитає або гиркне пересерджено: «Де вештаєшся?» Аж страшно було сідати на такого коня, але й упускати нагоду промчати ще з півсотні чи більше верст Семен не хотів. Отож скочив і вйокнув за звичкою:

– Но, чортова скотино!

Кінь аж присів, вигнув дугою шию, ошкірив величезні, наче боби, зуби і вдарив усіма чотирма копитами в землю. Там щось загуло, застогнало, заплакало.

До самої землі клониться під вітром кущик тавологи. Клониться й виправляється, й знову клониться. Люблять про неї, тавологу, співати лірники та кобзарі, ганьблять її й виставляють супроти неї дуба, котрий гордо стоїть під буревіями. В тому й тому бачать дві крайності. А як на мене, і дуб і таволога стоять проти бурі кожне в свій спосіб, не зрадивши себе і своєї землі, і всі ми за обставин буваємо то дубами, то тавологою. Дуб гордий та красивий по-своєму, таволога – по-своєму. Весною, коли талі сніги бурхливими потоками спадають у Дніпро, дуб ще стоїть чорний, понурий, важкий, таволога ж уже обвішалася золотистими сережками й заполонила простір над собою медяним запахом, ніжна бджола і джміль летять до неї, пташка-пастушок погойдається на її червоному стебельці, полівка зів’є між її корінням гніздо. А дуб ще спить, холодний та непривітний. Дубнелинь ще й осіннього кожуха не скинув. Кострубатим віттям п’є тумани й не чує, як галасливе вороння в’є на ньому гнізда.

Оно він стоїть на краю острова, невисокий, карякуватий, тлустий-претлустий (такі всі дуби там, де вода близько), здається, не один, а три стовбури зрослися докупи; звідси, зі згірка, з Дніпрового берега і мені і таволозі видно увесь великий Становий острів, і піскувату Серібну косу, й доплив річки Самари, яка тече медом, воском, суничними соками, а осетрів, оселедців, тарані, судака та стерлі в ній стільки, що поставлене стійма весло не падає. Немає на сій землі багатшої річки, от і ласяться на неї й на інші наші річки близькі та далекі сусіди, розхлюпують їх своїми веслами, розбризкують кінськими копитами. Я дивився на рожеву Дніпрову воду, відпочивав і думав про те, як мені дістатися до Січі. Кінь мій вороний учора ввечері пропав, неначе й не було його. Пустив пастися, спустився в балку до струмка, вийшов нагору – його немає. Ще сіріло, я мав би побачити його хоч удалині, почути стукіт копит – не видно й не чути. Не вельми й шкодував – конем до Січі добуватися довше, от тільки де дістати човна? Поруч мене, біля землянки ворожив над багаттям та казанком дід Олим, колишній запорозький козак, а нині рибалка та перевізник через Дніпро. Ще міцний (груди – колесом), обличчя та руки кольору стальникової бронзи, вуса густі, з сивиною, одягнений у вимочену в осетровому відварі сорочку (від нужі) та шкіряні штани, він чистив рибу й скрушно зітхав. Я знав причину його зітхання – пропав його човен, чого тут не бувало зроду. Дід Олим ловив рибу й возив її в паланку на Вовчій, притоці Самари, де в нього баба, дочка, зять та семеро онуків. Один з них, Панько, зігнувшись калачиком, спав біля землянки на оберемку сіна і вуркотів уві сні, неначе кіт. Мабуть, то сонце, котре саме заходило, лоскотало йому обличчя. Я невідривно дивився на Дніпро – зір у мене, неначе в яструба, – понад Становим і Серібною, мандрував і мандрував поглядом, знав щось і не знав, відгадував і не відгадував.

– Остання риба, остання юшка, – сказав Олим голосом, яким справді кажуть про останнє. – Пішки – додому… Такий дуб був… Забрала вода…

Я при тому подумав про Пукавку, котрий часто згадує сіру кобилу, яка відкинула копита двадцять років тому. Як там вони? Зневірилися, а може, їх і на світі немає, обдурив пан, а вернуся, й зі мною таке вчинить. Ні, не повинен він до мого повернення чинити кривди над Пукавкою та Миленьким. Шкода й Олима. Скінчилося його рибальство, за яким почувався потрібним родині-родові, та й собі самому, з досади він вигріб з піску пляшку оковитої, прихованої на крайній випадок – від порізів, застуди чи щоб задобрити когось: дуже бажаного або дуже небажаного.

Сонце зайшло. Вода, неначе по чиємусь знакові, перемінила колір – з рожевого на темно-голубий, і враз одмінилося все довкола, й одмінилося в мене в душі: час між заходом сонця і темрявою в літі особливий, він короткий і тривожний, щось ніби відпливає від нас, зникає, ще й здається – навічно, затихли птахи (вони найдужче відчувають це), рідко коли схлюпне риба, безгоміння лежить на тисячу верст, а може, по всьому світі. Ти малієш душею перед світом, його безгоміння і непорушність передаються тобі, й здається, що з темрявою має щось статися, але що саме, тобі невідомо. В такий час найкраще лежати біля багаття й дивитися, як міняє кольори вода – голубі та темно-голубі, далі на сині, ще далі – на фіолетові, і вже потім на чорні, як несміливо, одна по одній засвічуються зорі, які мерехтять та переливаються тихим сяйвом, мерехтять угорі і в воді, тим вони ще таємничіші та недоступніші, і хочеться заснути з зорями в очах.

Я нікому не зізнаюся… Я бувало часто лежу отако в траві і слухаю степ. Слухаю янголятко, що заблудило у високій траві і плаче, як звичайна дитина, слухаю коників, які настроюють свої скрипки, слухаю, як росте тирса, як перемовляються равлики на річковій ріні і як важчає вода в річці. Тут, у степу, ще все справжнє, його не переколотили люди, тут і вони самі ще справжні. Я не можу нікому розказати про те, бо ж сміятимуться, та й нащо… А я, може, і сотворений саме для цього? І Дніпро тут, на Дикому полі, ріка, а не границя, і верби та осокори – дерева, а не пограничні мітки, і ніхто не стріляє по рибалках, які ловлять рибу.

Я підвівся й почав роздягатися.

– Ти що? – здивовано запитав Олим. – Купатися? Юшка вже закипає.

Олим запитував так, неначе я тронувся розуму: купаються парубки, дівчата, а щоб поліз у воду дорослий чоловік, козак, та ще вечірньої пори…

– Юшка не втече. Чекайте мене… Довго чекайте.

Й пішов понад урвищем. Спустився до води й ще якийсь час чалапав по піску, стужавілому зверху, мовби стягнутому невидимою кірочкою, м’якому насподі. Вода вже набрала погрозливої темноти, ріка плинула тихо, владно, суворо. Але я не боявся її, скільки разів перепливав з кіньми біля Кичкасу, й біля Микитиного Рогу, і в інших місцях, бувало перегонили коней через Дніпро по кілька разів – аби набиралися на силі, й самі при тому наливалися силою. Перепливали й без коней, і навіть зі зброєю або якимось начинням. Звичайно, плисти вночі через Дніпро не зовсім безпечно – можна наштовхнутися на корч, або потрапити в кручію, чи й судома зведе тіло. Але про таке козак не думає. Вода струменіла по моїх плечах та шиї, зорі погойдувалися перед самим обличчям, щось чорне, волохате сунуло на мене – то вимитий з корінням вербовий кущ – обминув його, неквапливо загрібав руками воду. Течія знесла мене нижче того місця, яке вимітив з кручі. В померках брів по воді проти течії і врешті добрів до маленької заводі, довкола якої чорними шапками громадилися кущі верболозу. Біля одного й помітив човен. Він був притоплений. Хтось переплив у ньому й приховав, щоб вернутися назад. Вилив воду й поправував за вогник, що блимав на кручі. Здавалося, він зовсім близенько, подати рукою, але то водяна омана, і я добирався довго. І думав про того, хто взяв Олимового човна, на ньому або дуже великі гріхи, або боїться всіх – ті, хто втікає од шляхти, просять перевозу в рибалок або ж ідуть у козаки, а може, він поніс вельми важливу звістку, лиху чи добру… Й де він тепер, дійшов, а може, його впіймали?… І бачив мерехтливий вогник на воді біля острова – то місце, яке означає потопельника – християнську душу.

Дід Олим почув талапання весла, стояв на березі.

– Ваш, діду?

– Бож-ж-жечки ти мій! Та невже! Та звідки?

– Ви думали, що човен вкрала вода, а насправді його узяв якийсь утікач. І по тому притопив.

– То чим же я тобі віддячу?…