Розділ «Погоня»

Гетьман ворухнув бровами. Либонь, цього листа їм було потрібно передати неодмінно. Пиво витиснув крізь вузькі сині губи:

– Візьмемо в свідки Бога.

Козаки перезиралися. Тишко щось шепотів, а Пукавка переступив з ноги на ногу, підвів угору очі й сказав:

– Нехай їде Білокобилка. Бо ж…

– Що? – подався вперед Пиво.

– Він справиться найкраще.

– Чому?

– Такий є… Дорога важка, він подолає її. І вернеться. Я йому вірю.

– А ти? – Пиво до Миленького.

– Я… також, – вичавив Тишко.

– А ти сам? – до Білокобилки.

– Великої радості з того не маю. Одначе… Якщо немає іншої ради… Зроблю все, аби листа доправити.

– Ми даємо тобі два тижні, – сказав Пиво.

Білокобилка похитав головою:

– Й казати нічого. Це ж яка далечінь… Козаки можуть бути… навіть на Дону. Чи на Дінці. Або на морських лиманах.

– Три тижні…

– Чотири. Та й то… Але за чотири можна добутися. Якщо конем. І перепускну картку. Вона мені згодиться на сій стороні і на переправу.

Гетьман не все розумів і перепитав Пива, що каже козак. Пиво переклав по-польськи, він невдоволено хмурився. Але гетьман схвально хитнув головою. Мовляв, згода, чотири тижні й кінь і картка. Пиво подав знак, принесли Євангеліє та хрест, і Білокобилка склав присягу, дивився в очі козакам. Дорога вже гойдалася в його зіницях.

Пукавку та Миленького одвели, а Білокобилку посадовили під однією з комор, і там він очікував на листа та перепускну картку. Коли їх принесли, попросив ножа та голку з ниткою, розпоров підкладку жупана й зашив туди листа. Перепускну картку поклав до шапки. Привели коня – ні доброго ні поганого, сумирного й трохи лінивого. Одначе Білокобилка виїжджати не поспішав, зажадав попрощатися з побратимами. Вволили й це його прохання, повели до розсадистої комори, біля дверей комори він раптом схопився за живіт, скривився й кинувся за комору:

– Ой-ой, скрутило.