Розділ «Погоня»

– А вірність, а милосердя, а розум?

Я розумів, що нечистий шкилює, хотів пошкилювати й собі, та зненацька мовив серйозно:

– Так мало милосердя у світі. То що, по чарчині?

– Я не п’ю… – І очі в карти, – невпевнений, знічений.

– Го-го. Брехня. Немає такого чорта, який би не пив.

Чорт сопів, при тому видував з носа великі руді волосини, й те було неприємно.

– За картами не п’ю.

– Тоді твоє діло зовсім кепське, – й показав свої карти.

– Ти – костир шахрайський, – з лютістю прохрипів-промекав чорт, та так жалібно, що якби не завдавав мені картярського шахрайства, пожалів би його.

Чортенята заплакали. Я кинув у куток сто талярів, одягнув шапку. Хотів підвестися, але чорт вхопив мене за руку.

– Е, ні…

– Я виграв чотири рази. Якщо ти навіть виграєш останні два рази, то увесь круг все одно за мною.

– Хочу одігратися.

Я сміявся в душі над чортом – такий він був зобижений і збентежений.

– А за що батько сина бив? Не за те, що програвав, а за те, що одігрувався.

– Облиш свої жарти при собі. – Чортові очі горіли зловісно.

Я міг скінчити гру, але подумав, що тоді нечистий шкодитиме мені, може й зараз щось заподіяти, й погодився. Гра стала важкою й нецікавою. Чорт гнівався, зловісно бликав очима, але те й знай тасував карти. Виграв тільки двічі, а то все програвав. А мені масть ішла до рук, уже й чортенята посунули від батька, повсідалися на лаві й звідти злякано зиркали на мене, вже чорт міняв гру і так, і так, але йому не велося. Та й я… дайте похвалити себе хоч раз на віку… у картах зух. З виразу чортових очей, з сопіння, похрюкування щоразу здогадувався, яка в нього карта, лізти мені в прикуп чи ні, – того ніколи не можна видавати, яка в себе карта, – я плів кільця подвійні, потрійні, вдавав, що в мене карта погана, щоб чорт подумав, що вона в мене гарна, а вона в мене справді погана… Неначе той Мошко: «Якщо я скажу Хаїмові, що їду до Бердичева, то він подумає, що я їду до Житомира, а я таки справді їду до Бердичева». Я до свого Бердичева доїхав. Утомився й рішуче підвівся:

– Все!

Чорт трусився, чорт плакав, хапав мене за поли кунтуша – гравці, котрі програють, усі такі – жалюгідні, але я стояв непохитно:

– Закінчили. Хочу спати.