Розділ «Останній гетьман»

– А я й роблю.

Гомоніли довго. Вже двічі перегоріли дрова в багатті, а тоді Кирило сказав:

– Ні, на зраду мене не схилите. Я склав присягу й буду їй вірний. – А сам подумав: «Але й гайдамаків видавати та ловити не буду».

На тому й розійшлись. Гайдамаки їх відпустили, нічого не заподіявши, ще й показали дорогу. А гетьман їхав і думав: як же туго змотується клубок, де та ниточка, потягнувши за яку можна все розплутати. Не знайдеш, не розплутаєш. Попереду, як на оцій дорозі, не видно нічого. Коли б знав… Та й що б зробив? Стрибнув у полум’я з жінкою, з дітьми, зі всіма родичами. А запорукою що? Нічого. Багато хто думає про Україну, але діють не в одне. В цьому найбільше лихо.

Кирилові одразу розповіли про промову Скоропадського. Старшини бігли один поперед одного, аж поки він наказав нікого не пускати. Думки розбіглися, як череда у перший день на пастівнику. Підступ? Ні, Скоропадський так думає. І що з того? Може бути щось недобре. Треба доповісти в Петербург? Одразу ж відкинув і цю думку: там і так дивляться з недовірою на гетьманство, а тоді й поготів. Подумають: усі там такі. Та ще й він, Розумовський, допустив до таких думок. І лишати так не можна. Ті ж таки старшини донесуть. Узяв папір, перо, почав писати:

«Пане Скоропадський! Із багатьох моїх спостережень я дійшов висновку, що ви, бувши справді, згідно з найвищою волею Її Імператорської Величності, людиною мені підвладною, наважуєтеся виявляти проти мене сваволю і зовсім мало поваги маєте до моїх ордерів; цим ви себе возвеличуєте серед народу малоросійського, а моєю владою якось нехтуєте. Хоча я давно із багатьох ваших учинків те помітив, усе ж поблажливістю своєю чи, швидше, мовчанням намагався вас привести до посади вашої. Та й ви не раз помічали, що багато чого не по-вашому від мене визначалося, а на власний мій розсуд. Ви ж, як я бачу, намагаєтеся під іменем блага народного докоряти мені в багатьох повеліннях своїм непослухом або ж такою поведінкою, яка більше схожа на заперечення мені. Це я сам угледів у поданнях мені, де військова канцелярія, що залишилася у Глухові, певно, під вашим керівництвом, показує мені зухвало й безпричинно, як то в час мого гетьманства через мої домашні потреби увесь народ малоросійський до руйнації й до крайнього зубожіння доведений і немовби вже зі всього малоросійського народу мало хто вдома залишається, там хитро мені закидається, що я лише половину народу брав на працю, бо вже багато його втекло або в слобідські полки, або за кордон. А з цього вже у тих поданнях додані подальші перебільшення і непотрібні наслідки. Все те приписуєте моїй економічній канцелярії, яка, однак, нічого без мого повеління до цього часу не робила. Такі подання вигадані для підбурення народу проти мене… Ви надаєте своїй персоні голос немовби цілого народу проти мене. Тому я не маю до вас більше ніякої довіри і усуваю вас від усіх малоросійських справ, а крім того, наказую бути вам у Глухові, ні в якому разі не виїжджаючи навіть на короткий час із міста без мого дозволу. А якщо щось супроти цього іще вчините, то я знайду інші способи примусити вас поважати владу над вами від наймилостивішої нашої самодержиці. Гетьман Розумовський».

Перечитав. Залишився задоволений. Він усував генерального підскарбія не за якісь антидержавні підступи, не за політичне підбурювання, а з особистого невдоволення працею підлеглого і за його підступи проти себе. Не кидав його в глибокий діл, але й не залишав на пагорбі. І якщо хтось донесе в Петербург (не донесе, він зробив усе дуже швидко), то він вже вчинив розправу на своєму рівні. А потім запросив тих двох, які не прибігли з доносами: Апостола і Джеджалія. Не закликав їх виповідати те, що чули від Скоропадського, а тільки запитав, що вони з цього приводу думають.

– Сказав-то він правду, – мовив Апостол і дістав срібну табакерку. Дивився прямо і щиро. – А тільки…

– Що тільки?

– Ну, що з того можна мати, що зробити?

– А що робити?

– Укріпляти Україну треба, – блиснув очима Джеджалій. – Тільки в інший спосіб.

– У який?

– Ну хоча б… Хоча б досягти спадкового гетьманства. Монархії. Тоді її не можна буде посунути.

– Але треба, щоб це було одностайно. Щоб уся старшина. А є такі, які самі на булаві очі солодять.

– Треба їх впевнити, переконати, – Апостол.

– А хто це робитиме?

– Та ми ж, – відказали в два голоси. – Знаємо, дехто до того схильний сьогодні. А інших уговтаємо. Хоч це й непроста справа.

Вони звідкілясь знали про потаємні думки гетьмана. Але не знали про справи.

А йому все частіше й частіше згадувався Мазепа. Щось він не додумав. Довгий час вміло таївся, й це правильно. Але й… перетаївся. Коли вже було треба заявити на весь голос, покликати всіх до зброї, він мовчав. Чи був тоді готовий народ повстати? І який він нині, цей народ? Григорій Орлик, Пилипів син, у Парижі гадає, що народ український на порі до визволення. Проте не всі такі. Декого задовольняє їхнє нинішнє становище. Це Кирило з Олексієм добилися указу «о скорейшем освобождении» українців з кріпосної неволі, вийшов спеціальний сенатський наказ «дабы никто ни под каким видом малороссиян не укреплял». І є в Сенаті проект зрівняння української старшини у рангах з російськими чинами. Отже, багатьох це влаштовує. Але Кирило розуміє: це до часу. Помре Єлизавета, і все зміниться. І промацує подальший путь оком розуму. Він знає, що король Франції Людовік ХV пильно приглядається до Московії. Григорій Орлик, граф і фельдмаршал Франції, не дає йому про неї забути. Він кидається на всі боки, веде перетрактації з турками і поляками і намагається втягнути в свої заміри Розумовського. «Козацька нація, – казав він, – знає, що гетьман є єдина змога її вільного існування, з гетьманом вона є свідома своєї сили. Хоча сучасний гетьман і не є людина великого духу, але один факт, що він тепер стоїть на чолі України, може спонукати його на енергійний захист прав козацької нації».