Розділ І ВІЗИТ ДО МОДНОГО ЛІКАРЯ

— Прийшов просити вашої руки! — розплився він у посмішці. — Ви ж хотіли заміж? Тож будьте моєю дружиною!

Він простяг мені троянди і пройшов до кімнати ходою тріумфатора.

— Е… Дякую… Тобто… я не знаю… Мені треба подумати, — розгубилась я.

— Нема про що думати. Тебе навколо пальця не обведеш. Я про таку дівчину все життя мріяв, — він схопив мене в обійми. — Тебе як звати?

— Пенелопа… Ні! Окса… Іра! — нарешті пригадала я.

— А мене Модест…

Так ось воно яке, жіноче щастя… Тепер і померти не шкода…

— Модесте, а що у твоїй кишені? — спитала я, оскільки мої очі були якраз на рівні його нагрудної кишені.

— Обручки. Торговельної марки «Голд Лох». Думаю, тобі сподобаються. От тільки, знаєш, сонечко, в мене зараз фінансова криза, ти б не була так люб'язна…

Я опустила погляд і помітила ту саму «адідасівську» сумку. Не володіючи властивістю рентгенівського променя, могла заприсягтися, що в ній є шлюбна сукня від губернатора, вельон — подарунок губернаторської дружини, білі туфельки від сенатора Йошкар-Оли, бензопила — презент із нагоди весілля від лідера феміністичного руху та ажурні колготки від скінхедів.

— Давайте рожеву мочалку, — простогнала я, дістаючи з гаманця 12 гривен.

— Та що ви! Не треба! Не треба дванадцяти, я вам за десять віддам, — просяяв герой мого роману. — І ще сорок за букет…

ВАЛІДОЛ ДЛЯ МАНІЯКА

Тиждень тому на Наталку в темному під'їзді напав маніяк. Він підкрався до неї, наче плазун — знизу і потерся чимось теплим біля коліна. В руках збоченець тримав два ліхтарики з малесенькими зеленими жарівками (мабуть, від ялинкових гирлянд). Більше Наталя нічого не може пригадати. Хіба лише те, що ця тварюка безбожно тхнула рибою. На щастя, подруга відбулася легким переляком: пошматувати її на дрібні часточки збоченець не встиг, бо, почувши недобре, Наталка зчинила такий гвалт, що здригнулися шибки на Сихові та у Рясному-2. Маніяк і собі заверещав «Мяяяуу!» і кинувся навтьоки. Тобто, невідомо, хто кого налякав більше.

Втім, у моєї Наталі хвороблива уява, а тому її розповідь спочатку викликала у мене недовіру. Я навіть припустила, що то міг бути не маніяк, а якась тварина. Наприклад, приплюснутий товстоп'ят. Або захрюканий длубодум. Або навіть кіт. До того ж, це загадкове, таємниче «мяу»… Але Наталка тільки посміялась над моєю простотою. Ото ж бо й воно! Маніяки дуже хитрі.

Проте і моя Наталя не у тім'я бита. Щоб вона та й не впоралась з якимось там жалюгідним вампіром!

— Ти зрозумій, — гаряче запевняла вона мене, — я його у темряві не розгледіла, але той м'ясник мене добре запам'ятав, а тому будь-що захоче поквитатися! Ти ж знаєш цих маніяків! Однак він не здогадується, з ким має справу! Так я і сидітиму, склавши руки, поки він мене приріже, як вівцю. Не можна випускати з рук ініціативу, треба діяти!

— Але як? Може в міліцію звернутися?

Варіант із міліцією Наталя відхилила відразу:

— У них там усе давно куплено! Територію поділено, кожен збоченець має свій район, в якому може маніячити безкарно, аби лише вчасно сплачував дільничному «податок». Ні… Ми мусимо покладатися на власні сили.