Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

«Напевно, нервова перевтома», — вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком — таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.

Я заховав знахідки і далі копав, уже не заглиблюючись, а розширюючи яму. Працював так захоплено, що забув і про час, і про біль у долонях, і про мого наглядача Петра, який сьогодні десь запропав, про що, звісно, шкодувати не випадало.

Я вже по третьому разу перекидав одні й ті ж камінці та пісок подалі від центру ями, що розширилася, коли раптом почув окрик:

— Вважай! Телепень! Під ноги дивись!

Я озирнувся. Збоку від мене стояв Петро. Він жестом спрямував мій погляд мені під ноги, і я побачив, що з піску на глибині сантиметрів сорока визирає щось чорне. Ми обидва опустилися на коліна й заходилися обережними, але швидкими рухами долонь розчищати пісок довкруж нової знахідки.

Я звернув увагу, що Петро час від часу нахиляється і принюхується. Я теж схилив голову і, затримавши руки на великій і поки що незрозумілій знахідці, впершись у неї долонями, принюхався. Мене ніби струмом ударило. Аромат був настільки знайомим, наче це був мій власний запах.

— Кориця! — упізнав я і одразу ж відштовхнувся руками від чорної знахідки.

Перед нами був муміфікований труп людини.

Петро помітив мою реакцію, теж завмер і придивився. Мумія лежала долілиць, і поки що ми розчистили тільки потилицю й частину спини. Чорна зіжмакана шкіра мала структуру пергаменту. Я згадав відчуття своїх долонь — вони впирались у щось майже пружне. Але, крім того, я пригадав і відсутність уже звичного ниючого болю від пухирів, що полускалися. Я подивився на свої долоні — й остовпів: шкіра була гладенька, і навіть слідів мозолів на ній не було видно.

Спантеличений, я знову перевів погляд на мумію, потім подивився на Петра. А він далі, ніби нічого не сталося, розчищав над мумією пісок і каміння.

«Ну, він і без мене тут упорається», — вирішив я і просто сидів, спостерігаючи за його роботою.

На моїх очах Петро звільнив від піску всю чорну мумію і покликав мене.

— Допоможи обернути.

Удвох ми обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.

— Це українець, — спокійним, задумливим голосом мовив Петро.

— З чого ти взяв? — здивувався я.

— Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.

— У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?

— Ти не збагнув, — несподівано м’яко промовив Петро. — Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! — і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. — У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..

Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.