Розділ «ВІТЕР»

Я одчуваю, що спогади знову обплутують мене, ще трохи - і я не вирвусь од них. «Мені треба! Хай ще назавтра!» - одмахуюсь руками, як од бджіл,- виноградом застеляюсь двері. Де не стану - ноги ув’язнуть, як у глину, куди гляну - очі до стіни, як до смоли...

Виплутуюсь, мов із гарбузиння, одриваю дві фіалки, як реп’яхи. Вітер одвіяв у степ їх, як два голубі цвіточки, як дві жарини. «Тепер іду!..» Беру шапку. Аж раптом - «ану зажди...». Чую - вітер шумить щось нове, таке щось палке, таке, щире, таке рідне, що кидає в жар. Краї виводить:

...Та й купала у медочку...

І забіліли весняні сади, як у снігу, горами - білий цвіт, білий цвіт, а над ним тремтять блиски, як тихого вечора зірниці, а той тихий блиск хвилює і б’є мене в груди, як молотком: «Знаю вже, знаю про що це!..»

Скупчую волю, як віжки в руках, беру шапку, гашу огонь, рішуче беруся за ручку од дверей: «Годі! Цьому краю не буде».

«Отже, не годі!» - уперто й загрозливо залізними листами загуркотів вітер на даху. Ударили вітрові гармати.

«Гвалт! Рятуйте!»

Шугнув вітер завісу вгору, і на дверях - картина аж очі сліпить: сяють на сонці, як у снігу, вишневі сади у цвіту... Травою зеленіє майдан. До вишень прив’язані сідлані коні і цвітом обсипані їхні розпатлані гриви... Убога хатина, коза коло хати... Суру із сіней витягли за косу... Вирвалась, тікає, куди втрапить. Тільки не втекти їй! Кругом - драгуни.

Сусіди - коло своїх дворів, як глина білі. Уста стулені, як німі. Розмова очима. Заблискали шаблі, як зірниці, і од того блиску болісно кривились обличчя в сусідів, ніби бив він їх у груди ціпом. Посвистіли шаблями, сіли на коней. Лежить на майдані, як зрізана квітка.

«Моя Сура в школі перша, моя Сура - красуня, моя Сура - талант... Хай учиться... Сама хліб сухий їстиму, їй - усе...»

Хитають сусіди головою, а в очах аж курить чи то пісня, чи жаль. Причувається:

Мала мати одну дочку

Та й купала у медочку...

Я випустив із рук од дверей клямку: «Куди я, власне, рвуся? Чи то справді так уже треба мені сьогодні з дому?»

Як погасив огонь, так і сиджу в темряві з шапкою на колінах, у вікно дивлюся: місяць палить хмарки, присвічує. Дерево хмуриться й сердиться, що світять на його, голого, смиканого та тріпаного. І промайне тоді на мить у тихій імлі: між гіллям сидять поети-пустуни, в усі вікна гудуть. Шумлять вони одну за другою свої пісні-поеми, все - варіанти на тую ж тему, один за другий кращий, один за другий палкіший, і тільки раз по раз причуваються все тії ж, повні жалю й чару, тихі, як зітхання, їхні кінці:

Та й купала у медочку...

Та й купала у медочку...