Оголений нерв: роман

— Як ти посмів?! — скрикнула бабуся хлопця.

— Усе! Досить! — Настя кинула ніж на стіл. — Я не хочу ваших вибачень, — звернулася вона до Семенівни, — прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

— Ходімо в твою кімнату, — сказала майже спокійно, — незабаром прийде лікар.

— А їсти? — крикнула їй навздогін свекруха.

— Перехотілося, — відповіла тихо.

Розділ 11

Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

— Чому ти раніше не приходила? — запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

— Не хотіла тобі заважати одужувати.

Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

— А я сумував за тобою, — сказав після хвилинної паузи.

— За мною, чи за моїм мовчанням?

Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля — як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

— Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, — сказала вона, не підводячи голови. — Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? — Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. — Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти — молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.

Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.

— Без тебе обійдуться, — усміхнувся Геннадій. — Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!

— Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?

Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.

— Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?