Оголений нерв: роман

— Скоріш за все, — мовила Настя після затяжної паузи, — йому зручніше тихо й спокійно жити, як раніше.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Далі можеш не продовжувати. А наша бабуня?

— Вона тебе дуже любить…

— Мамо! — зупинив її Геннадій.

— Бабуня наша більше смерті боїться бандерівців. Вона не пропускає жодного мітингу, які тут організовують сепаратисти, а там, сам розумієш, тільки й чути «київська хунта», бандерівці, правосєки, «фашисти». А вона всьому почутому вірить.

Син не втримався, розсміявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в місті тільки й розмов було, що то бандерівці збурили народ, бо їм, бачте, хочеться вільно їздити в Європу на заробітки, але щоб боятися — то вже занадто!

— Так, так! — посміхнулася мати. — Коли у нас гостювали Марк і Петя, вона на ніч замикалася у своїй кімнаті, щоб, бува, їй вночі не перерізали горло.

— Навіть так?! — Геннадій уже не посміхався. — Якась дикість! Ті люди, які стали мені рідними, які привезли мене додому… Ні, я не чекав від бабусі такого! Можливо, ще й гроші в гаманці після їх від’їзду перерахувала?

— Ти знав?

— Неважко було здогадатися, — сумно констатував Геннадій.

— Синку, ти нічого не говори бабусі, не дорікай їй, — попросила Настя. — Ми й так усі знервовані, стільки хвилювань було — не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботі… Куди ми влаштуємося? На інший хімзавод? Скільки разів раніше намагалися — марно. Там зарплатня удвічі більша, тож беруть лише своїх та за хабар. Частенько траплялося, що віддадуть не одну сотню доларів, влаштуються на роботу люди, а час від часу йде скорочення. Не встигли відпрацювати кошти, як потрапляють під звільнення. Хабар не захищає від скорочення.

— Якось проживемо, — заспокоїв її син. — Я незабаром оклигаю, піду на роботу.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобі ще довго не можна буде підіймати важке. Зараз головне берегти себе і швидше одужати.

— Мамо, а Іванна… Вона теж думає, як наша бабуся? — обережно запитав син.

— Іванна? Вона, як більшість молоді нашого міста… як би тобі м’якше сказати? — У Насті залягла зморшка між бровами. — Вона кляне бандерівців і вважає, що ти потрапив під їхній вплив, що не хочеться людям спокійно жити, то вони почали революціювати. Знаєш, одного разу я ледь стрималася, щоб її не вдарити. Ніколи не здіймала руку на своїх дітей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевізором, коли показували вбитих юнаків, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самі винні, ніхто їх туди не посилав, сиділи б удома, і все було б добре». Мене як окропом облили! Звідки у неї така жорстокість? Де поділося співчуття? Хіба я так її виховувала?

— Я з нею щойно посварився, — зізнався Геннадій.

— Іванна останнім часом стала така нервова, — якось винувато сказала Настя. — Можливо, справа в тому, що в неї не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексує щодо своєї зовнішності.

— Справа не в її нестриманості, — зітхнув Геннадій і коротко розповів про сварку з сестрою.

— Ви брат і сестра, тож невдовзі помиритеся, — Настя посміхнулася. — Ви й у дитинстві іноді сперечалися, таке буває, але не потрібно серйозно псувати стосунки через протилежні погляди. Мине трохи часу, і сестра зрозуміє, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне і прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не будеш же ти сваритися з усіма, хто не поділяє твої погляди?

— Не буду, — погодився Геннадій, — але незабаром вони всі прозріють, принаймні сподіваюсь на те.