Розділ «Частина третя»

Молодь заповнила ущерть передтеатральний майдан і, підсміюючись, слухала запевнення губернатора про неминучу перемогу Німеччини у Другій світовій війні; губернатор Франк був набундючений і самовпевнений, й цієї миті нікому не могла прийти до голови думка, що за два роки він повисне на шибениці; гімназисти принишкли, вражені не так промовою Франка, як видивом чужої для українців символіки, що пишалася на фронтоні театру: на синьому полі зіп'явся на задні ноги жовтий лев із роззявленою пащею, а на нього спадали коричневі зиґзаґуваті блискавки СС.

Від того нового знамення, якого не знали ні діди, ні прадіди цих юнаків, готових воювати за Україну – бо ж гинули їхні предки під рідними символами: синьо-жовтими прапорами, тризубами на щитах і церковними фанами з постатями архангела Михаїла з мечем у руці – холодніли гарячі серця добровольців, й до кінця губернаторської промови порідів натовп, ніби сполохався есесівських блискавок.

Після Франка вийшов за трибуну вельми шанований колишній посол до сейму від Міського виборчого округу, хорунжий УГА, побратим Вітовського – Дмитро Паліїв, який вернувся в Галичину з Криниці. Від його мови припинився на майдані розбрід; Паліїв закликав обурених чужою символікою волонтерів позбутися мрійництва й визнавати реалії; мусимо використовувати найменші нагоди для боротьби за Незалежність, ми повинні здавити в собі почуття приниження, як це зробили колись Українські січові стрільці, яких у Стрию примушували присягати на вірність цісареві Францу Йосифу, зате потім вони здобували перемоги на Маківці й Лисоні. Й до нас прийде наш час, та лише тоді, коли триматимемо в руках зброю, хай і чужу…

У відповідь на його промову злетіла над майданом пісня «Гей у лузі червона калина» з бадьорим закликом визволяти братів-українців з московських кайданів…

Франка забрало авто, й стало вільно дихати; гімназисти ринули до театру. На сцену винесли столик і два крісла, Дмитро Паліїв сів поруч з німецьким офіцером, й до них гусаком потягнулися добровольці.

На балконі, немов заховавшись від очей майбутніх вояків, сиділи поруч Корнель Геродот і Олесь Шамрай.

Не змовляючись, вони вийшли разом із Каштанового провулка, мовчки подалися до центру Міста й звернули до театру минаючи розвалену груду бетону, яка була ще не так давно пам'ятником комуністичному вождеві, – тепер вона, потрощена, лежала в трикутному сквері між двома міськими магістралями.

«Sic transit gloria mundi…»[20] – промовив, кивнувши на розвалину, Геродот, а Олеся змозолила думка: він повинен, а не може цього вчинити, – повісти радникові, що бачив Сальомею, запряжену в шнури й батожену нагайками, коли німці валили кам'яну подобу Сталіна. Таки не зважився: нехай Сальомея залишиться світлим образом у пам'яті мужа, який щоранку виходить на вуличку Реймонта, що крізь проломаний паркан вибігає з гето й тягнеться понад Чорним потоком до вулиці Міцкевича: нею німецькі шуцмани й жидівські орднунтполіцаї гнали обшарпаних знедолених людей до Багінсберга на роботу в каменеломні, й пан Геродот промацував поглядом кожне обличчя, марно дошукуючись серед чорного тлуму постаті Сальомеї… І що сталось би з радником, якби він дізнався про те, що бачив Олесь, – та ні, він цього ніколи Геродотові не розповість…

Обидва мовчки сиділи на балконі, а на сцені відбувався жалюгідний спектакль, що його представляли юнаки, які втішали себе облудною надією на звитягу над давнім ворогом з допомогою зброї, новим завойовником подарованої…

Втім, Олесь побачив, як до театральної зали увійшли, тримаючись за руки, професор Тарновецький з дружиною Оксаною, й від того, що після незмірно довгого часу знову уздрів її – таку саму прекрасну, якою була тоді, коли він з кропив'яним мішком у руці стояв стовпцем перед нею, а вона погладила його по голові, – до млості стиснулося в нього серце. Олесь згадав, як сфотографувався в Кіблєра й ту фотографію залишив для неї на столику в салоні, – й сором спалив його обличчя від думки, що вона ту знимку забрала й прочитала дедикацію – «залишуся назавше вашим лицарем»; напевне, посміялася й, може, поглузувала б і тепер, якби його побачила; він втиснувся у спинку крісла, щоб Москалівна, бува, його не запримітила, однак не міг відвести погляду від її профілю – і звідки взялося на світі таке диво, і як йому звільнитися від пристрасної мани, яка й досі мучить його, заступаючи перед ним весь світ…

А тим часом на сцену виходили один за одним гімназисти і сільські парубки й складали присягу перед щитом із зображенням розлюченого лева. Й пройняло Олеся почуття роздвоєності: один Шамрай стояв на сцені з викинутою вперед рукою й вимовляв слова присяги окупантам, – і чому він зараз не там, чому заховався, коли нині кожен, хто молодий, повинен взяти до рук зброю; а другий соромився самої думки, що може піддатися оскаженілим загарбникам, які знищили подружжя Теліг і Костя Гупала, а прекрасну Сальомею, для любові й радості призначену, запрягли, немов конину, в шлею…

Й почув Олесь, як пан Геродот, опустивши голову, говорив сам до себе:

«Світ упав у хлань, що зветься абсурдом. Дві супротивні сили намагаються утворити, кожен свою, всесвітню державу не властивими для цивілізованого людства засобами: єдиний марш, єдиний розпорядок, єдині потреби і єдина владна рука. І ні одна, ні друга не спроможні цього зробити – одна одній такої можливості не дасть, та розбуджують вони, не бажаючи цього, силу третю, яка їх обох розчавить, оскільки буде молодою й життєздатною, абсурд же завше з'являється на світ мертвонародженим. Однак той труп надто довго затруює світ смородом…»

«Ви ще не почали шукати третьої сили?» – звернувся Геродот до Олеся.

Та Олесь мовчав, бо ще не бачив бодай найвужчого путівця, який би провів його до тієї нової потуги.

«Не знаю, де її шукати, тут її не побачив», – відказав.

«Спитайте у прелата Русина, він усе знає», – сказав Геродот і пильно поглянув в очі Олесеві…

Далі обидва сиділи мовчки, а перед їхніми очима тривала абсурдна вистава. Олесь не відводив погляду від пари, яка сиділа у першому ряді перед сценою: від професора Леопольда Тарновецького й чарівної Оксани Москалівни.

«Та невже, – подумав Олесь, – вони обоє, катовані в Березі Картузькій, тратовані поневіркою на чужині, присягнуть коричневим бузувірам перед видуманими ними й насильно накинутими українцям символами?»

Й коли Тарновецький вийшов на сцену й виконав перед жовтим левом римський жест, Олесь підвівся з місця, схилився над балюстрадою, щоб ближче побачити профіль пані Оксани – він ще не вірив, що вона хоча б поглядом поблагословить мужа на присягу ворогові.