Розділ ІІ Альфа і Омега

Орися зболено піднімає на старого очі. Ніби вона сама цього не знає? Ще один мораліст. Усе вона розуміє, та не може пересилити той біль у середині. Бо жити з ним не в змозі, і зректися його не годна.

Чоловік вицвілими очима дивиться на неї. Дивне старече обличчя. Дивне, тому що майже без зморщок. Худе обличчя без зморщок. Лише навколо очей вони павутинкою кружляють. Справді таки час, поки старий знову не почав торочити про тих, кого не вернеш. Орися мовчки підводиться з могили, розправляє на ній квіти, які прим’яла. Старий незворушно стоїть, спостерігаючи за нею. Байдуже. Віднедавна їй байдуже до всіх та всього, особливо до людей.

Орися, не озираючись, виходить на центральну доріжку.

– Агов, перепрошую, пані! Ви забули свою сумочку.

Орися зупиняється. Вона забула сумку? Як це? Вона ж була без сумки? У правій кишені куртки ключі від квартири, у лівій – гроші. Чи була із сумкою? Не пригадає. Старий стоїть незворушно між хрестами, простягаючи торбу.

– Не варто, пані, так побиватися! Час – найліпший лікар, він усе перемеле!

Що може знати він про варто чи не варто? Коли тобі лишень двадцять п’ять. Що може знати він про біль, який вибухає щомиті, рве і шматує? Майже знищує. Мов у пеклі. Орися сердито висмикує з рук старого сумку. Той скрушно хитає головою:

– Так не можна, пані! Не можна, – звучить луною голос.

Орися дивиться на старого, точніше на його начищені до блиску черевики. Чому на черевики? Тому що вона дивиться під ноги. Розвертається і йде геть. Вона не носить із собою мобільного, ні. Вона ненавидить телефони. Треба швидше додому і зателефонувати мамі, повідомити неньці, що вона ще чомусь і досі жива…

У маршрутці сидить, притуливши праву щоку до шиби. Чомусь чорні лискучі черевики старого не йдуть з голови. Чому? Байдуже, неважливо…

Сьогодні вперше на ніч не зачиняла балконні двері. І справді вже травень. Доволі теплий у цьому році травень. Післязавтра сорок днів, буде панахида, мама нагадала. Якби не мама… То що б? Нічого.

Знову заснула поруч з альбомом.

Вона бреде смоляною чорною рікою…

– Орисю! Кохана! Прокинься! Орисю!

Сон обривається. Вона лежить у своєму ліжечку, на неї падає тьмяне світло від лампи, у руках затиснула сімейний альбом. Розплющує очі. Поруч на ліжку сидить Остапко, її Остапко. Він обережно бере з її рук альбом, кладе його на підлогу. Живий, усміхнений і щасливий.

– Орисю! Ти так міцно спиш. Прокинься, кохана, – ніжно рукою поправляє волосся, яке неслухняно падає на очі.

Він нахиляється над нею. Неголена щока лоскоче губи. Його уста блукають її обличчям. Кімнату заповнюють звуки, запахи, шелест губ, слів, тіл, жаги, кохання…

Сон, який гарний і гожий сон вона сьогодні бачила. І біль кудись занапастився. Біль, що терзав, шматував, щез раптом, розчинився. Орися прокидається від пташиного співу, який разом із запахом бузку вривається через розчинені навстіж балконні двері в кімнату. Лежить пару хвилин, слухаючи весну. Скільки вона була майже мертва? Без одного дня сорок днів.

Вона вже й забула, як гоже може духмяніти та дихати світ. Скрадливо і п’янко. Крім бузку, у кімнаті пахне ще чимось. Не важливо. Вона може врешті розрізняти запахи, відчувати їх.

Солодко потягується, їй здається, що тіло ще пам’ятає цілунки коханого, його руки, жагу. Хай то був лишень сон, лишень сон. Орися розплющує очі.