Розділ «Анна Хома Репетитор»

Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість — короткочасна.

— Будь ласка, мені треба переговорити з вами, — змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.

— Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.

Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один — босий, двоє — в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак — з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?

Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…

«Сорі. Айм крейзі тудей».[5]

— Ну? — повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.

Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?

— Може, присядемо, кабінет — не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?

Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.

— Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..

— Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.

Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?

— Я слухаю.

Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.

— Уважно слухаю.

За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але — без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.

Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться — лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.

Окрім гранати.

— Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте — в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, — чудасія якась. Так не робиться.