Розділ «Частина 1 Пролог»

— Не схожа ти на професорську доньку. Там, у вітальні, його портрет?

— Так. Правда, хороша людина?

— Солідний. А ти, звісно ж, у татковому закладі навчаєшся? — запитав Роберт.

Ліза розгубилася:

— Ні, не навчаюся там.

— Школу не закінчила?

Ліза розсміялася:

— Зовсім хибнувся розумом? Школу я давно закінчила.

— Давно, це років зо два тому? Не більше! Коли тебе вперше побачив, узагалі подумав, що ти — п’ятнадцятилітня.

— Я вже могла закінчити університет. Але тато не хоче мене туди віддавати. Вважає, ні до чого це мені. Сам вчить. Склав спеціальну програму. Та тепер це вже позбавлене жодного сенсу.

— Маєте стільки книг. Певно, твій батько розумний.

— Не скаржуся. Він добрий, це важливіше. А твої? — запитала Ліза.

— Ну, ти бачила наше господарство. Готель колись успадкую. Отже, я завидний наречений. Навіть для професорської доньки.

Ліза розсміялася.

У двері подзвонили. Ліза стрепенулася, аж снігом сипонуло за шкіру, кілька секунд не могла поворухнутися. Нарешті змусила себе встати й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Мері. Вона одразу повисла на Лізиній шиї, стала судомно обіймати. Перериваючи потік фраз, готових залишити аеродром, Ліза затулила Мері рота і, приклавши палець до вуст, потягла на кухню. Там подружка миттю витріщилася на Роберта, адже сподівалася побачити будь-що, тільки не істоту чоловічої статі. Розуміючи, про що вона може подумати, Ліза відразу відрекомендувала їй Роберта як друга. Переляк нарешті минув, і Мері приєдналася до компанії.

Знадобилося зовсім трохи часу та вина, щоб Мері втратила й без того непритаманну їй тактовність. Не отримавши відповіді на кілька навідних запитань, вона поцікавилася напрямки:

— І давненько, добродію, ти тут ночуєш?

— Ти це питаєш на правах законного чоловіка? — відплатив той.

— Законної дружини, — уточнила Мері абсолютно невинним тоном, і Лізі здалося, що зараз вона встромить Робертові в горло ікла, які Ліза до сьогодні у неї не помічала.