Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

— Тут колись півень співав на три держави, — каже Сергій. Зоряна мало що знає про цю місцину, і хлопці радо їй розповідають усе, що їм відомо. — Це село ще до Першої світової війни було у складі Австро-Угорщини. Із того боку Збруча, де тепер Хмельниччина, — Російська імперія, а на протилежному боці Дністра, там нині Чернівецька область, — уже Румунія.

Зоряна дивиться з високої кручі на дві ріки унизу і німує. Маленька чорна цятка на плесі Дністра — то човен із рибалкою. «Людина — цятка у цьому світі, маленька цятка», — думає собі Зоряна, відчуваючи, як усередині народжується вірш. Сергій розуміє її настрій, забирає в обійми.

— Красиво, правда ж? — меланхолійно підносить очі до неба. — Навіть тут, здолавши ріку, людина прагне вгору.

— До неба? — дивується дівчина, перепитує.

— Так, до неба. Ми прагнемо видряпатися на кручу, щоб переконати себе: ми здолали цю ріку, і вона насправді така, якою ми собі її вимислили. Знаєш, чого нам, людям, бракує? І то бажання не якесь там містичне, а реальне.

Вона дивиться вниз на воду. Сіра чапля пролітає зовсім поруч. Торкає крильми квіт черешні, потім стрімко кидається вниз. Зоряна всміхається здогаду:

— Крил. Нам не вистачає крил? — чи то запитує, чи відповідає. Арсен збоку щось шукає в наплічнику, наче й слухає, і разом із тим не заважає тим двом у їхніх словесних мандрах.

— Так. Крил. Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би, — мрійливо говорить Сергій.

— Ага, — підхоплює розмову Арсен. — Дикі птахи для нас — мов родичі. Курку домашню чи качку нам не жаль, хрумаємо ними і все. Знаєте, я якось подумав, що дикі тварини не такі до нас добрі, як дикі птахи. Напевно, крилаті мають до нас, до людей, якийсь сентимент. Живуть поруч, виводять діток — ластівки, журавлі, горобці, сороки, ворони… А з тварин? Хіба що їжак. А знаєте легенду про дивака з Окопів?

Сергій, напевно, знав, бо сумно трохи посміхнувся. Але змовчав, хотів, щоб і Зоряна її почула.

— То навіть не легенда, а бувальщина, стверджують старожили. Так от, коли ще водосховища тут не було, посередині ріки утворився крихітний острів. І жив в Окопах тоді один дивак, який мріяв літати. Змайстрував хлоп собі крила, начепив їх, вийшов на кручу, де ми зараз із вами, розігнався і полетів, бажаючи перелетіти річку. Махав він своїми крилятами, махав-махав і…

Арсен замовк.

— І що? Він долетів? — питала Зоряна.

— Так, Зоряно, він долетів. Але не до сонця, як Ікар. А, згідно з законом Ньютона, впав униз. Але кажуть, що мав щасливе обличчя тих кілька секунд, доки продовжувався його політ.

— Бо він побачив крила птаха зверху? — запитує Зоряна.

— Можливо. Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…

Остання сторінка щоденника перегорнута. Крапка? Ні. Там три крапки…

12. За мертвою водою

Нарешті — час для крапочок над «і»,

і по дощах вже висохли калюжі.