Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

А він усе плакав і плакав, і стільки було в його очах відчаю, що Зоряні хотілося вити, голосити, кричати. Хотілося кудись бігти, волати про допомогу. Та до кого побіжиш, коли тобі тільки шістнадцять, коли останній прихисток — то мама. І вона їх покинула та полетіла у світ заробляти гроші. А друзі, знайомі, сусіди? Ті лише скрушно лисичать головами, наче співчувають, та відводять убік очі. Одна сусідка картоплі позавчора принесла: «Ти, напевне, дитинко, сьогодні нічого не їла? Приходь до нас вечеряти». Сусідка зверху макаронів та гречки купила. Мовчки тицьнула пакунок до рук, погладила по голові і витерла сльози на обличчі.

Друзі? А що друзі? Її однолітки — Лєра та Віолетта. Віолетта — донька завуча та директора школи, куди майже всі дворові ходили. Віолетта має подруг у сусідньому будинку і ходить туди гуляти. А Зоряні ніколи не дозволялося відходити далеко від власного під’їзду та, зрештою, вона й не прагнула. Товариства однокласниці Лєрки їй вистачало. Лєра — одна з п’яти дітей продавчині з базару та водія маршрутки. Дівча навіть заздрило Зоряні, що та одна у батьків, постійно нарікаючи на своїх менших братів-сестер і тата з мамою, яким завжди ніколи, бо мусять ту ораву вбирати та годувати. До того ж уся велика родина мешкала в однокімнатній квартирі.

Родина Лєри вважалася дуже набожною. Середа та п’ятниця — скоромні дні, неділя та церковні празники — час для молитви та прославляння Бога. І вся родина, вбрана в святковий одяг, урочистою ходою поспішала на богослужіння. Лєрка чомусь цього соромилася і в гості подругу не звала. Зоряна ж запрошувала Лєру до себе, та дівчина все відмовлялася. Згодом з’ясується, що батьки забороняли дітям ходити до грішників у гості. Тато Лєри запевняв своїх дітей, що кругом живуть одні грішники та маніяки, які тільки прикриваються добрими намірами.

Та попри таке начебто правильне виховання, Лєрку не можна було назвати святою, хоча, здавалося б, при такій набожності просто мусила б нею стати. Ще з малих літ Лєрка вміла задурити хлопцям голову, і ті за поцілунок у щічку купували їй чіпси, кока-колу чи сухарики.

Коли підросли, нічого не змінилося. Лєрка продовжувала вертіти хлопцями, як циган сонцем, і все жартувала: «Боже, Зоря, якби мені такі довгі ноги, як у тебе, і такі розкішні сині очі, то ті йолопи стали б моїми рабами. А ти чого встидаєшся? Жінка має бути сильною. Бо мужики всі казли, включаючи мого і твого татків». Зоряна тільки стенала плечима. Може?..

Лєрка кликала її кілька разів із собою на дискотеку в якийсь модний нічний клуб. Зоряна все відмовлялася, хоча спокуса була велика. А коли одного разу підслухала розмову мами з сусідкою, то бажання зовсім пропало. Син сусідки тьоті Лізи працював у одному нічному клубі охоронцем. То такі жахи матері розповідав… На теперішніх дискотеках молодь напивається до безумства, а потім ширяється і займається збоченою розпустою. Для Зоряни завжди видавалося дивним: чому такі порядні та набожні батьки на ті збіговиська паскудства, тобто дискотеки, вільно відпускають Лєрку.

Після дев’ятого класу Лєрка раптом пропала. У школі сказали, що пішла вчитися в ПТУ. У дворі теревенили різне: вийшла заміж, втекла до тітки в Тернопіль. А менший брат, якого запитала Зоряна про колежанку, невдоволено буркнув: «Я тобі не довідкове бюро. Зрадниця вона». Тож, коли не стало Лєрки, у Зоряни пропав будь-який інтерес виходити у двір. Правда, час від часу хлопці-однокласники запрошували дівчину до свого гурту — пивка попити чи сигарету викурити, або просто потриндіти. У той самий час і почалися проблеми в родині. Тож… Відмовлялася, бо соромно було. Обов’язково розпитуватимуть: що з батьком, чому п’є і що далі? Інколи навіть хотілося кудись заховатися. Туди, де зовсім немає однокласників, близьких, знайомих, бо ті знайомі, здавалося, пропікають її пекучим поглядами то співчуття, то цікавості, то осуду… Але куди втечеш? Тітоньки не стало, мама поїхала…. Сама. Мала б коров’ячий жолоб, як то колись мама, точно б у нього запхалася та й не вилазила б ніколи. Та, на жаль, ні хліва, ні жолоба…

Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі прихисток, отой жолоб — бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі також люди, що мають родини, дітей, чоловіків… Тож, коли бібліотека зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші звістки розносяться швидко, погані та гіркі — ще швидше. Тітоньки в бібліотеці Зоряні співчували. Дехто навіть одяг після доньок приносив, взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки аж надто перейнялися її долею.

Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.

Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.

— Як ви могли, як ви сміли? — вона накинулася на п’яного чоловіка з кулаками. — Забирайтеся звідси.

Той встав на ноги, його трохи гойдало.

— О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут недовго і ножичком пирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий прєдложив. Мене условно з тюряхи ето самоє. То їсть досрочно. А жить нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у ньому лишній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два присяда, чік-чірік, но… — Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися — відкривати-закривати.

Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував говорити, задоволено шкірячись:

— Ділєма, мала. Воно — мєнт! Сучара-жінка мєнта нашла. І той сказав, шо, коли стану около тинятись, — посадить. Думаєш, тим можна налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго… Тому отступив. Жити хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця, канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам, дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо…

Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти так зі мною? За що?» — в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:

— Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?

Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути. І за це спасибі долі, її не переслідують.

Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-кравчучку, скинула туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася — чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні, мов поранений звір. То були слова пісні…

А єслі пасадят мєня за рєшотку,