Розділ «Дара Корній Зірка для тебе»

Володимир Васильович — лікар бабуні та водночас якийсь там далекий родич, про це Арсен розповів Сергієві дорогою додому. Дякуючи його таланту бабуня досі тримається.

Хлопці йшли пішки вечірнім літнім Львовом. Спека втомилася і пішла спати, місто наче притихло від утоми та галасу. І воно було чудове. Справжнє, живе. Сергію навіть здавалося, що він чує, як Львів дихає… Арсен безупинно базікав, розповідаючи другу то про бабуню, то те, що знав про Львів. Про старі будівлі, дивні їхні назви, навіть про тих, хто їх будував, хто в будинках колись жив, любив, ненавидів.

Сергій був упевнений, що без друга міг би легко заблукати в лабіринтах безкінечних вузьких вуличок та старих мурів. Хлопці спускалися Личаківською — таку назву читав Сергій на табличках будинків. Їх обганяли поважні яскраві вагони, що рухалися колією. Вони були прив’язані дротами до інших дротів. Це трамваї. Звісно, (Сергій бачив їх на картинках журналів та на екрані телевізора. Але ось так, по-справжньому, — вперше. Із вагончиків виходили люди, у вагончики заходили люди. Вони всідалися в червоні крісла: одні щось читали, інші просто витріщалися у вікно. На вулиці темніло. Засвітилися ліхтарі та вивіски над крамничками. Усе видавалося якимось нереальним. Сергій майже не слухав, про що йому розповідає Арсен. Так його вразило видиво нічного Львова.

— Арсенко, слухай, а багато тре’ грошей, щоб покататися на ньому? — Сергій тицьнув пальцем у хвіст трамвая з номером два.

— Та можна і зайцем. Але тільки одну зупинку, бо може нагодитися контролер, і тоді буде непереливки: бабуся за мене штраф заплатить, а тебе відправлять назад у дитбудинок.

Арсен серйозно пригальмував на зупинці, чекаючи трамвая.

— То, може, ну його, тоді ліпше ногами. Га? — Сергій не хотів у дитбудинок.

— Та не бійся. Одну зупинку без білета можна, та й вечір уже, ввечері контролерів майже нема. У них також є діти, родини. Зрештою, можна було б і квитки купити. То мало коштує, та… — Арсен постукав по кишенях штанів, там зовсім не дзвеніло. — Грошей я не маю при собі. Останні витратив бабуні на мінералку, ще печива сухого купив. І… той, мусив для медсестри та санітарки щось зоставити. Хоч Володимир Васильович за це сварить, та я все одно роблю по-своєму. Я не можу біля бабуні вночі бути, а мо’, їй чогось захочеться чи зле стане, то пані Люся чи пані Оля допоможуть. Знаєш, у них життя також не цукор. І зарплати маленькі, і постійно їм ті гроші затримують, а в кожної сім’я. І вони дуже-дуже хороші, бо все відмовляються від грошей. Жаліють і мене, і бабуню, але я вмію переконувати. Тому, Сергію, вибач, хоч ти і в гостях у мене, та трохи мусимо й пішки походити, економити.

Сергій із усім погоджувався. Він не знав і не вмів жити на волі, він у всьому тут довіряв приятелю. А той попередив, що Сергій не просто має його в усьому слухати, а вчитися всього того, що вміє Арсен, якщо дуже хоче вибратися з інтернату і стати вільним. Сергій дуже хотів.

Довго хлопці блукали дивним та прекрасним старим Львовом. Урешті видряпалися крутою вулицею Кобилянської на вулицю Кирила і Мефодія. Сергій уважно читав вивіски на будинках, про всяк випадок, щоб не заблукати, мало що може трапитися. На бічних вуличках світла було трохи менше і порядку також. Картина вже не видавалася такою ідеальною, як на яскраво освітленій Личаківській. Та враження від міста це не псувало, а навпаки — переконувало Сергія, що тут мешкають звичайні люди, такі, як він, які і смітять не менше, і не є ідеальними, як він чомусь раніше про них думав.

— То моя рідна вулиця. Колись її називали Курницькою. Одні кажуть, тому що то було глухе передмістя Львова, того, якого ти ще не бачив, але яке я тобі покажу, і тут небагаті міщани тримали домашню птицю, Інші кажуть, Курницька вона через те, що тут гнали самогонку, курили, тобто дистилювали її.

— Арсене, а ти звідки то знаєш? — Сергій здивовано дивився на друга.

— Та від бабусі. Вона любить говорити, що людина мусить знати про місце, в яке пускає своє коріння, якнайбільше. Я ж начебто тут коріння пустив, га?

— Хм! А для чого про вулицю все знати? Ще про своїх рідних — розумію, а про вулицю! Чи не однаково, хто тут жив колись? — Сергій стенув плечима. — Ті ж люди не були твоїми родичами чи бодай кимось видатним для міста?

— Нє. То не так, Сергію. Якби не ті невидатні — то й міста могло не бути. Кожен камінчик під ногами покладений з любов’ю, кожен камінчик у стіні будинку мусить не просто надійно захищати від негоди, а тішити око. Хіба ж не приємно дивитися тобі на стіни таких красивих неоднакових будинків? Та то нічого. Я тут тобі таке покажу і таке розповім…

Зупинилися перед чепурненьким затишним будинком. Обсаджений квітами дім здавався чарівним, наче з середньовічної казки про фей та чарівників.

Арсен прочинив вхідні двері під’їзду:

— Колишня вілла архітектора Станіслава Кшановського, збудована за його власним проектом 1891 року. Заходь і будь як удома.

5. Не вкради

Я не знаю, за чим я плачу —