Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Мене всі так на базарі й називають — Іванівною, — кивнула вона. — Хочеш — теж так зви, або тіткою Свєтою… Правда, я тобі не тітка… Нічого, що на «ти» відразу?

— Все нормально, Іванівно… Світлано Іванівно, — він не знав, що казати і як узагалі поводитися далі. — Ось, приїхав… Бачте, як воно буває…

— Всяке буває, — погодилася Іванівна. — Бач, модний який… Ясно, вам у Києві нема часу… Що там влада?

— Яка? — несподіване запитання здивувало Антона.

— Наша. Українська. Коли вони там порядок наведуть? А то ніяк не помиряться там у Верховні Раді.

— Чесне слово — не знаю! — Сахновський навіть поклав руку на серце.

— Хіба вам у Києві не видніше?

— Може, комусь і видніше. Мені якось воно не треба…

— А, хай собі! — Іванівна махнула рукою. — То як вирішив, продаватимеш хату? А то я купця знайду, є в мене пара охочих. Чого, хата нормальна, ремонтована, вважай, у центрі… Чи собі під дачу триматимеш?

Сусідка ладна була закидати гостя питаннями і далі, тому Антон, відчувши таку небезпеку, перейшов до справ:

— Почекайте, вона ж не моя ще. Там, здається, півроку треба чекати чи щось таке… ну, папери різні, це мені нотаріус розкаже. Але ключі мені хоч як потрібні. У вас?

— У мене, — кивнула жінка, сягнула в кишеню квітчастого халату і витягла невеличку в'язочку. — Ось, тут два від вхідних дверей, один — оцей — від горища, а ось — від погреба. Приймай, Антоне, хазяйство, — вона помовчала. — Продаватимеш — мене послухай. Я в добрі руки пораджу. Шкода, як хата пропаде. Тут же садок такий, городець є…

Вона ще щось говорила, та Сахновський не слухав. Підкидав у руці звичайнісіньку в’язочку звичайнісіньких ключів. Навіть не на брелоку, а на сіруватій мотузочці.

Він розумів — це можуть бути не просто ключі від будинку, а й ключі до нового життя. Можливо, цікавішого та кориснішого, ніж те, яке Антон вів останні двадцять років.

Він іще не знав, що один із цих ключів відімкне двері до страшної чужої таємниці.

Цей день закінчився непомітно, хоча Антонові здалося — тягнуся він довго.

На нотаря чекав хвилин двадцять, не більше. Жашків — місто маленьке, а головне — корків на тутешніх дорогах нема, чого київський хірург Сахновський, водій із десятирічним стажем, уявити просто не міг. І така обставина додала ще одне очко на користь його рішення переїхати з Києва в провінцію.

Зловив себе на думці: насправді за межі великого міста він ось так практично не вибирався. Відпочинок — або за кордоном, або в Криму, або десь у Карпатах. Всюди Сахновські могли собі дозволити не надто економити на комфорті. До того ж ніде на відпочинку Антон за кермом не їздив. Зрештою, він, трудоголік, реально відпочивав лише два-три тижні на рік. Останніми роками навіть виробився стабільний відпочинковий графік. Новий рік — у Карпатах чи Празі, травневі вихідні — пляжі Туреччини, кінець серпня — Єгипет або Греція. Цим потреби та фантазія Антона обмежувалися, і він не міг сказати, що аж надто потерпав від такої стабільності.

Стресів затребуваному хірургу вистачало на роботі. Щодня, включаючи вихідні: траплялися ситуації, коли операцію доводилося здійснювати в неділю.

А тому, пройшовши на успадковане подвір’я звичайного непоказного одноповерхового будинку, на якому не був відтоді, як закінчив школу, зупинившись посередині і вдихнувши на повні груди спокою, Антон іще раз, але тепер — дуже гостро відчув, як утомився. Він ладен був би назвати свою втому смертельною, але, як більшість лікарів, обережно ставився до вживання слів зі «смертельним» коренем. Хоча зазначив: оте означення смертельний уперше зринуло з якихсь глибин у голові, щойно він ступив на подвір’я. Можливо, це навіялося тутешнім спокоєм, незвичним для мешканця великого міста, вирішив він і не надав цим думкам особливого значення.