Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Він зараз засне, хлопці, — попередив Сергій.

— Я йому, блін, зараз засну… — один із патрульних відповів, навіть не обертаючись у бік порадника.

— В смислі — «наші»? — не втямив Андрій, смикнувши друга за рукав куртки.

— У прямому. Засуджений мент хоч нібито й зек, а насправді — все одно ж мент, — пояснив Горілий. — Там, де я сидів, у Мені, всі наші. Але ж порядки все одно зонівські. Ну, була історія, — він торкнувся шраму пучками пальців. — Слухай, чого ми тут стоїмо?

— Ти мені краще скажи, за яким чортом ти сюди взагалі влетів.

— А, це…

Горілий відмахнувся, і в цей час п’яний на підлозі, застогнавши, почав блювати.

— Твою мать! — дружним дуетом вигукнули патрульні.

Глядачі не менш дружно зареготали. Правда, регіт швидко захлинувся — заригана підлога чергової частини насправді нічого смішного собою не являла. Від безсилої люті один патрульний загилив затриманому носаком, що викликало новий блювотний спазм.

— Це вже щось, — зауважив Горілий. — Тепер діло буде.

— Яке ще діло? — тепер патрульний розвернувся до нього, воліючи глянути, хто ж це тут такий розумний.

— Таке, як треба. Зараз він проблюється і трошки очуняє. З ним хоч поговорити стане можна.

— На хріна мені з ним говорити? — огризнувся патрульний.

— А на хріна було його сюди везти? — парирував Горілий.

Швидкої відповіді жоден із патрульних не мав. Можливо, обоє тільки тепер починали усвідомлювати глибинну суть поставленого запитання: вони ж насправді привезли собі шматок марудної роботи, підхопивши сильно «врізаного» мужика, який нічого не зробив, крім того, що десь справді дуже сильно нализався.

У цей сам час двері відчинилися, і з вогкого темного березня зайшов чоловік.

Новий відвідувач був схожий на сотні тисяч, якщо не мільйони невисоких русявих мужчин середнього віку, які носять мушкетерську борідку, при цьому старанно голячи вуса. На тлі сищика Шполи в потертій, проте ще добротній шкірянці, Горілого у виклично новій, але все одно — на речовому базарі в Конотопі купленій плямистій, під військову зробленій курці, а тим більше — поруч із розхристаними пацанами в міліцейській формі та їхнім затриманим у ще не так давно чистому довгому плащі, цей, із борідкою, вигляд мав дещо чужорідний.

Заклопотані своїми справами Шпола й Горілий не звернули б на «мушкетера» уваги, якби він, трошки потупцявши на місці, немов збираючись із важливими думками і наважуючись на крок, який довго відтягувався, сам не звернувся до них:

— Будьте ласкаві, а мені куди?

Запитання прозвучало настільки просто і безхитрісно, що Сергій Горілий не знайшов нічого іншого, як відповісти в тон: