Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Ніби прочитавши його думки та вловивши сумніви, Зарудний підвівся, обійшов стіл і розташувався на стільці якраз навпроти Андрія, аби бути до нього ближче.

— Ти ведеш цю справу. Ти її закриєш. Ситуація неоднозначна, Момот тут більше союзник, ніж противник. Поки що я намагаюся її не роздувати. Можеш собі уявити, що почнеться, коли вбивця, який натискав на курок, потягне за собою колишнього полковника міліції, той — банкіра Нікітина з темним минулим, банкір підключить Суми, звідти підтягнуть Київ, а нам на управління купу довболобів пришлють — з’ясовувати. Всі всіх у результаті відмажуть, але працювати не дадуть. Хто лишиться в сухому залишку? Той-таки придурок, який на курок тиснув. Ну, ще, можливо, відьма твоя, яка невідомо яким тут боком приклеїться. Розумієш? Усі кінці тобі дам, якщо з Момотом домовлюся…

— А не домовитеся?

— Тоді вже по повній програмі, Шполо. Але Саша, кажу ж тобі, не дурний.

Рвучко підвівшись, Зарудний повернувся за свій стіл, підсунув до себе мобільник.

— Поки все йде, як іде, доповідатимеш мені особисто. Зараз котися спати, вже друга ночі, на восьму щоб як штик був, роботи з головою. Сприймай це або як прохання, моє особисте, або — як наказ.

Андрій Шпола кивнув і, збагнувши — розмову закінчено, принаймні — на даному етапі, підвівся і рушив до виходу.

— Друг там твій за дверима повинен сидіти, — почулося за спиною. — Скажи, хай зайде… хвилин за тридцять.

Горілий справді весь цей час скнів у порожньому передбаннику, навіть трошки подрімати встиг.

Далі нічого не пояснюючи, молоді оперативники завели його в якийсь кабінет, записали дані, старанно — навіть підкреслено старанно! — ним продиктовані, потім для чогось «відкатали пальці», дали паперові серветки, аби витер пучки, і лише потому завели сюди, лишивши під наглядом одного з них.

З чим пов’язане його затримання і чим уся ця ситуація може загрожувати, Сергій намагався не надто перейматися. Статус підлеглого в міліції, як він аж тепер утямив, мало чим відрізнявся від статусу в’язня: ні від того, ні від того практично нічого не залежить. Якщо ти — хоч опер, хоч зек — складова великої неповороткої системи, жодні твої дії, навіть дуже правильні та сто разів вивірені, не прискорять роботи величезного механізму. Ініціатива карається обабіч колючого дроту, тому найліпше, що варто робити в системі, — то це не метушитися. Поки нічого довкола не загрожує твоїй особистій безпеці — пливи собі за течією, кудись та винесе.

Не бажаючи свого часу миритися з таким станом речей, Горілий попервах думав: його ініціатива в оперативній роботі комусь потрібна. Пізніше усвідомив: найпотрібніше в його оперативній роботі — ті халтури, за які брався, зрештою, не він перший, і з його засудженням така практика не припиниться. Та він і по собі помітив, і підозрював, що більшість колег береться за «ліву» роботу не стільки за можливість додатково заробити, хоча гроші, за дотепним зауваженням актора Андрія Миронова в тій-таки старій радянській комедії «Бережись автомобіля!», ще ніхто не відміняв. Проте, халтурячи «наліво», оперативних — справжній оперативних — почувався вільним від всякого роду інструкцій, що переважно заперечували одна одну і суттєво обмежували дії та вбивали не лише саму ініціативу, а навіть бажання її виявляти. Потрапивши за ґрати, Сергій не зробив для себе жодного разючого відкриття: знав, що там кожен сам за себе, і в процес виживання адміністрація колонії жодним чином не втручається. Досить того, що вертухаї охороняють, а «кум» — начальник оперативної частини — хоче лишень знати, хто, не дай Боже, готує втечу, хто кого і за що хоче підрізати, хто, яким чином і звідки дістає спиртне, наркотики, домовляється про побачення з проститутками й коханками.

Для того, аби гарно стерегти підпорядкований контингент, більшого знати і не треба.

Через те, відчуваючи, що зараз у особах мовчазних хлопців-оперів за наказом Зарудного його знову підхопила якась течія, Горілий, проаналізувавши події останньої доби і дійшовши висновку — проблем не буде, просто вмостився зручніше на стільці, примружив очі й віддався її плину.

Аж поки з кабінету не вийшов чимось помітно стурбований Шпола.

Зарудний кликав учорашнього в'язня до себе.

Ну-ну…

Коли Горілий переступив поріг кабінету, акуратно причинивши по собі двері, Зарудний підвівся з-за столу. Але не для того, аби ступити назустріч колишньому підлеглому з розпростертими обіймами: підійшов до масивного сірого сейфа в кутку, витягши на ходу з шухляди в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, із брязкотом відімкнув замок. Масивна рука підполковника пірнула в сталеве черево, і Сергій не помилився — начальник карного розшуку витягав звідти пляшку коньяку.

Почату. Ледь-ледь, але почату. Цілі пляшки в цьому кабінеті довго не тримаються, хоча загалом алкоголь тут не переводиться.

Ніби відповідаючи на його думки, Зарудний тут-таки повернув коньяк назад, натомість видобув віскі, справжнє, навіть у фірмовій коробці. Ця виявилася незайманою, Зарудний поставив її на стіл для нарад, вийняв квадратну пляшку з коробки, примостив поруч дві склянки, вихлюпнувши перед тим з однієї рештки води на підлогу. Під супровід байдужого Сергієвого погляду скрутив корок, налив одну майже по вінця, другу — до половини. Ту, повну, підсунув до краю, пропонуючи таким чином Горілому підійти.