Розділ «Черлене вино»

«Правду мовиш, – почувся голос з іншої кахлі, і Свидригайло побачив, як сходить з неї могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Гедиміна і батько Вітовта. Зійди і стань переді мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твій батько, умираючи, залишив тобі литовський престол у Вільнюсі, мені ж, своєму соратникові, звелів сидіти у Тракаї і допомагати спокоєм – неспокійному, честю – марнославному, досвідом – недосвідченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, і тоді я вдарив із жмуддю на Вільнюс. Ти втік, мов тхір, забувши у своїй перламутровій шкатулці документ ганебної змови. Роз'ярені жмудини забили тоді вола і за дідівським звичаєм над свіжою тушею проголосили мене єдиновладцем Литви. Ти сховався у замку біля містечка Жидівського недалеко Вільнюса й запросив мене на переговори. Дотоді ще не було братовбивства в нашому роді – я прийшов до тебе із своїм сином Вітовтом. Твої слуги схопили мене й на твоїх очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вітовта ж ти посадив у Кревський замок, і його мала спіткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму із своєю наймичкою, в її одежі вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилій люті, а Вітовта змушений був назвати другим литовським князем, коли він пішов на Вільнюс з хрестоносцями».

Потріскували соснові поліна в каміні, колихалися сутінки, зблискували і згасали рельєфи на кахлях, і побачив Свидригайло образ незвичайної краси жінки з пишним чорним волоссям, що спадало з-під високої корони, з темними угорськими очима.

«Ядвіга!» – прошепотів Свидригайло.

«Так, – сказала жінка, – я дочка угорського короля Людовіка, який допоміг Казимирові відібрати в Любарта Галичину із Львовом, а потім сам зайняв краківський престол».

«Навіщо про це згадуєш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсім молоду, у вічне ложе на краківському Вавелі. Так, мене славитимуть повік польські ксьондзи і шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрійського герцога Вільгельма і була з ним у шлюбі…»

«Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».

Ягайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіго, не окупилися сторицею у переможній битві під Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво-Русь».

Привиди щезли, голоси віддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум'я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидригайла:

«Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»

«Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво-Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»

Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити їх:

«Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Ягайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну – Вітебськ – своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам'янець на Поділлі, підняв повстання проти Ягайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських літописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні – гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув'язнив, і я промучився у крем'янецькій темниці вісім літ».

«Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув'язнення вертався до Вільнюса?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите і боїтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Ягайла».

– Піду! – вигукнув Свидригайло і пожбурив порожній кухоль.

І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла в ухах князя.