Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

— А от треба, — сказав Сашко. — Невже ревнуєш?

— Я-а-а?! До неї?!!! Пф! Дурний ти, Турухтуне.

— А ти, — не втерпів Лебідь, — ти, Сидорова — коза! Її по-людськи запитують, а вона!..

Словом, поговорили.

— Ну, — зауважив Лебідь, коли йшли після уроків на зупинку, — вона ж не перевелася в іншу школу, це точно, а то б у класі знали. Може, — втішив, — захворіла?

Сашко вже серйозно розмірковував, як йому поцупити класний журнал, щоб виписати звідти домашню адресу й телефон новенької. У принципі, це було реально, хоч і ризиковано. Інша справа, що коли Сашка впіймають, згадають і про ножик, і про відкладену до певного часу платню за навчання… Тут уже жодні оцінки не врятують.

Він вирішив перечекати до кінця тижня, а потім поговорити з Лебедем. Той давно й без жодної надії зітхав щоразу, коли бачив Сашкових спецназівців часів Південно-Західної кампанії. Навряд чи встоїть. А удвох, може, і вдасться крутонути авантюру.

У п'ятницю Сашко вийшов із дому вчасно, але на перший урок через корок ледве встигав. Влетів у школу перед самісіньким дзвінком, кинув черговому в гардеробі куртку, гайнув на сходи і… мало не збив із ніг новеньку.

— Привіт…

— Привіт, — відповіла вона. І повернулася, щоби бігти, але кульки від удару переплелися ланцюжками, довелося розплутувати.

— Це… хто в тебе? — спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.

— Брат. — Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.

Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:

— О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я — могила, ти ж знаєш… — Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. — Пробач, це я даремно про могилу.

Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.

— Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! — Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.

— Думав, ти захворіла, — не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.

— Ліпше б захворіла. — Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.

Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.

Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: «Ходімо в кіно». Безглуздо.