Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Із критого кузова на ходу зіскочили два лейтенанти й попрямували до міськвиконкому. У просвіт задньої куліси тента, що прикривала кузов, було помітно: там залишилися сидіти неголені озброєні типи, схожі на «лісовиків». Машина рушила далі, й слідом за нею проїхало ще чотири вантажівки-близнючки.

За чверть години з міськвиконкому в супроводі лейтенантів вийшов сам голова, опираючись на милицю й ковіньку. Махнув до когось ціпком — під’їхало авто Микити Мироновича, всі троє всілися в нього. Машина рушила.

З вікна аптеки, що навпроти, за цим дійством пильно спостерігав фармацевт з явно вираженими семітськими рисами.

Худенький, мов висушений на сонці ізраїльської пустелі Неґев, аптекар зняв з носа пенсне, промасував перенісся, близькозоро примружився, спостерігаючи, як авто, зробивши коло на площі, розвернулося й поїхало дорогою, протилежною тій, якою попрямували вантажівки. Одягнув пенсне й гукнув:

— Шльомцю!

Прибіг метикуватий хлопчина років десяти.

— А біжи-но, синку, до вуйка Василя, заклич його сюди. Маю йому ліки дати від геморою…

— Так, тату, — відповів хлопчик і миттю вибіг з аптеки.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 9 вересня,

сиротинець, ближче до обіду.

Довгим коридором, скриплячи протезами й милицями, подзвонюючи медалями, йшов голова. Скрипіння та дзвін розливалися глухим відлунням на всю довжину коридору, заповнювали простір. За ним — старший лейтенант Сербін і лейтенант Наконечний. Перший без особливої цікавості розглядав латаний-перелатаний бордового кольору паркет під ногами та стіни, до половини вкриті зеленою олійною фарбою. Вище цього рівня стіни й стелю було побілено мертво-блідим білилом. Подекуди на них залишилися сліди від куль різного калібру. Наконечному все було цікаво, він із захопленням розглядав вибоїни в штукатурці, тому запитав:

— Тут ішли бої, товариш?

— Точно! У сорок четвертому тут були німецькі казарми, — охоче розповів Микита Миронович. — Поперзавсе, наші прорвали оборону й зайшли німцям у тил. А вони саме займалися евакуацією. Ну, наші й не дали цього зробити. Зав’язався бій… Фашистів тиждень не могли викурити з підвалів. Коли в них закінчилися патрони, поперзавсе, вони себе підірвали — з пораненими, з жінками — мабуть, секретарками… Фашисти, одне слово. Есесівці.

— Повчально, — буркнув Сербін.

— А ви, батьку, де ноги втратили? — поцікавився Наконечний. — Не з Крижнем, бува, воювали?

— Поперзавсе, — повчально пояснив голова, — не всім довелося стати розвідниками. Снайпером був я…

— І багато фашистів поклали? — не вгавав лейтенант.

— Підтверджених — двадцять сім. Поперзавсе, довести було непросто. Навіть самому переконатися складно, вбив ти того фріцака чи не вбив! Не підеш, поперзавсе, до німців питати: «А це не я там вашого Ганса двадцять першого вересня з дуба зняв»? То я собі так думаю, що поклав не менше сорока гадів.

— Солідно, — погодився зі смішком Сербін. — А може, варто було спробувати у німців таки попитати? Ще одну медаль дали б…