Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.

Роса западає у щедру присутність трави.

У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта

Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.

Розгойдують вітер смутні комашині племена.

І ти мені вічний, як вічне світило земне.

Солоні від соку рослин — і від поту — рамена.

Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.

«У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»

У цьому промінні, у цьому його безгомінні

Літають метелики, може, занадто осінні.

Несила спинитись і важко на сонце дивитись,

Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.

Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,

І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.

«Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

Надто теплого дня загусає в дими.

Догорає припізнене листя черешні,

І припізненим сяйвом палаємо ми.