Розділ без назви (9)

— Яка ж біда?

Тоді жінка озирнулася на всі боки, чи хто не підслуховує, і приступила ближче.

— Але ж чи справді ти Божий чоловік, чи, мо’ який гультяй-чернець, що шаландається?

— Могла переконатися, коли повчав научительними віршами, — ще строгіше мовив Климентій.

Жінка зітхнула.

— Тому я до вас, панотче, й прийшла. Але діло таке невшетне, що соромно тобі, чоловікові, й говорити.

— Вже повідав, жінко, — різко мовив Климентій, — не чоловік я, коли ношу цю мантію, а уподібнений янголу, а янголи, як знаєш, безплотні є.

Тоді жінка понурилася, помовчала, а відтак почала погідним, розміреним голосом розповідати:

— Маю, панотче, дочку юну, яка, вибачайте на слові, аж так пойнята плотською пристрастю, що місця собі не знаходить. Призналася, що, коли якийсь чоловік до неї наближається, почина труситися вся і млоїтися і, коли б хтось поманив її, без роздуми за ним би пішла і дозволила б чинити з собою все, що тому заманеться. І вістить: чим далі, тим більше хороба ота її уража, і нема більше сили терпіти. Отоді й пішла до нашого панотця, він спробував молитвою відігнати від неї біса й молебень за неї в церкві довгий учинив. Але не допомогло нічого. Вже переконувала її із плачем, щоб терпіла війну тіла заради Христа і його любові і щоб мертвила, як то кажуть, тіло своє соромом та цнотою, але не змогла її переконати. І вже почала вона говорити, панотче, що з дому утече і першому, хто на неї посягне, себе відасть. Такий сором мені, що місця не знаходжу, а жениха, щоб одружити її, нема. Тобто він є, але пішов у похід, бо козацького стану, і вони з моєю дочкою полюбилися, але як пішов, то й пропав. А люди вже щось дочули, і ніхто не йде із сватанням, хоч ми й заможні, й поважні і хоча робила щодо того заходи. Отож про неї вже слава лиха починає йти, а це мені гірше, панотче, ножа. Сказав панотець наш, що, не до слова мовити, біс плоті в неї поселився, але не знає добре, як його проганяти, через що прирадив піти до київських ченців, котрі в печерах живуть, але до Києва далеко і боюся, щоб не зогрішила в дорозі, навіть коли б і я з нею пішла, бо, каже, несила їй терпіти: або віддатися має, або помре — терзає її непомірно.

Тоді задумався Климентій, а вона стояла, і вже й сльози почали текти їй по лицях.

— Допоможіть, отче, коли й справді Божий чоловік! Я вже оддячу, як зможу!

— Нелегка річ! — сказав Климентій. — Ходімо до вашого панотця, може, в нього є требник — там написано, як це треба робити.

— Коли б була в нього така книжка, — мудро сказала жінка, — то й сам того біса б прогнав. Казав, що знає про ту книжку, і, коли б була, каже, то прогнав би, як це записано і за правилом, але робив по-своєму, і нічого з того не вийшло.

— Я ту книгу читав, — мовив задумано Климентій, — але не відаю, чи все в голові залишилося.

— Тоді, може, Господь допоможе й послухає твоїх молитов, — сказала жінка, — бо нашого панотця не послухав. Тільки Богом заклинаю: щоб ніхто того в містечку не знав! Прийдіть, панотче, для дійства вночі, коли всі сплять.

— Ніч для біса найдогідніша пора, — сказав Климентій, — чи ж поборю його? Можна було б зараз піти, але перед цим приготуватися треба й вимолитися. Ліпше прийду вранці: на початку дня Господь милостивіший, бо кладе перед людьми нове світло для витвору добрих діл. Як тебе звати, жінко, й де живеш?

— Казала вже тобі: Пелагія я, а живу за три хати від корчми. Виглядатиму вас, панотче.

— Гаразд! — сказав гостро Климентій. — А тепер іди й не заважай мені молитися. За тебе й твою дочку.

— Тільки ж, панотче, щоб ніхто не знав!

— Дідьчая мати видала, що сова зайця імала, — буркнув Климентій.