Розділ без назви (7)

Тоді знову розплющилися очі — сумні вони були.

— Добре подумай! Бачу в тобі не лише ясне світло, але й темне. Пильний отож будь і стережись...

Вийшов від старого з тривогою в душі. Дивно, сніг перестав. Постояв трохи в дворі, щоб мої думки прояснилися. Навколо тихо сяяв щойно випалий сніг, покривши всі дахи, придашки, дерева, і від того свята, уроча тиша пойняла монастир. Страшні речі сказав мені старий, але чи не безумні? Чи не підказані ненавистю, зародженою у неволі, у тій ямі, куди його кинено на двадцять літ? Зрештою, чи можу вірити, що виповіджене ним — правда? Чи не ліпше здатися-таки на волю Божу, а не людський досвід і людські байки? А хто згарантує мені, що вустами того старця не рухала воля нечистого, яка вже на початку дороги чинить мені перешкоди при виконанні послушенства? Ні, не для власних забагаток вирушив я у путь, а для святого діла, відтак і оберігати мене має свята, а не ворожа сила. Тож чи не ліпше мені слухатися голосу, який почув у своїй церкві біля чудотворного образу, як голосу цього тлінного, запаленого ненавистю чоловіка.

— Господи, — прошепотів я, дивлячись у чорне, непрозоре небо, — скеруй мої стопи на правдиву путь! Коли йду шляхом неправдивим, поверни мене, а коли праведним, захисти. Коли мене посилає у царство Дракона темна сила, відверни мене, а коли це воля твоя — оборони і дай силу своє послушання відбути. Не темний я душею, бо не задля темної справи спроваджений у цю дорогу, отож хай буде воля твоя!

Молитва мене заспокоїла, отож пішов до своєї келії з твердим наміром завтра-таки вимагати в архімандрита Шицика, аби відпустив мене з листами чи без листів; далі побачу, що маю чинити: їхати у знамірений шлях чи відбути своє послушання в державі його милості короля. Отож, засинаючи, я не тільки помолився ще раз, а прорік, прикликаючи до себе образ Шицика і тримаючи його у визорі, доки чинив прирікання:

— Відпусти мене, Бога ради! Не затримуй!

І сталося так, як захотів. Після утрені підійшов до мене сам архімандрит і велів завітати до нього в келію: ми пішли туди разом. Вівся він тепер інакше, був умиротворений, і його глибоко засаджені очі не метали іскор, а світилися лагідно.

— Вибач мені, милий брате, — сказав дорогою він, — що був негостинний до тебе. Видить Бог, хотів тебе оберегти. Але сьогодні приснився мені сон дивний — страшне видіння, яке перелякало мене. Я й подумав, що, може, неправедно затримую тебе, може, керує тобою сила, якої нам, грішним, не пізнати. Відпускаю тебе. Але чиню це задля Пречистої Богородиці, а не задля вашого дурного чудописця, ігумена, котрий хоче себе прославити, а не Бога. Іди, де хочеш!

Я смиренно спитав, чи не дасть він мені дозволу збирати милостину на Білій Русі, щоб таки не гнатися мені туди, куди люди бояться й дивитися. Коли ж він хоче мені допомогти, то яку ліпшу поміч можна вигадати, давши дозвіл на ялмужну?

Архімандрит вражено зупинився, і його очі й руда борода знову запалали гнівом.

— Отямся, брате! — рикнув він. — Той обіясний, той дурноверхий Денисович не наживеться на мені! Спіши від’їхати й не спитуй мого терпіння!

Ми зайшли в келію, і він жбурнув мені в обличчя листи. Отакі дивні речі бувають у світі! А причина зловорожості Цінника до мого ігумена, Іларіона Денисовича, була проста: коли вони вчились у київських школах, Денисович випереджав у науках Шицика, а в час декламацій Іларіону давали першу партію, а Шицику найкоротшу, бо він трохи гугнявив. Тепер він був архімандритом і міг тішитися, що має сан вищий, ніж у Денисовича, але знав, що той пише книгу про чуда пресвятої Богородиці в Куп’ятичах, а в його монастирі чуд не траплялося, та й з писаним словом був він не в дружбі, мав-бо до пера, як то кажуть, кістяні пальці. Воістину, в малості своїй людина меж не відає. Незрозуміле було інше: чому Іларіон, знаючи ставлення до себе Шицика, про це відали всі, послав мене до нього, — гадаю, з самої неуважності, бо робота над “Парергоном” цілком поглинула його і всі його мислі, тож часом чинив речі необдумані.

РОЗДІЛ VI

Звідтіля ми прибули до Кутеєнського монастиря під Оршею, де був ігуменом святобливий муж Іоїль Труцевич.

Наші сани під’їхали до воріт, цього разу воротний нас не затримував, але подивився на мене з тією-таки усмішечкою, що й попереднього разу, а коли ми нарешті вирвалися зі свого півполону, я полегшено зітхнув. Коли ж озирнувся, побачив, що воротний вийшов за ворота, які залишилися відчинені, і хрестив нас, малюючи у повітрі хреста: чи благословляв нас, чи хотів охоронити від нас володіння Шицика. Я сплюнув і щільніше загорнувсь у кожуха, бо мороз припікав, і мені стало таки зимно.

Той мене обійняв, привітавши, і відразу ж повів нас у трапезну, де добре нагодував, потому запросив у свою келію, і поки я розповідав про наше послушенство, дивився на мене трохи зачудовано, вряди-годи ойкаючи й похитуючи головою.

— Добрі діла явні, добрі діла явні! — сказав він словами апостола Павла. — Належить добрі діла пильнувати, то для людей добре і корисне. Нехай же навчаються й наші дбати про добре діло при конечній потребі, щоб безплідні вони не були.

Було приємно зустріти таке розуміння та прихильність, тож я оповів ігуменові й про голос, який почув у своїй келії, і про голоси в нашій церкві. Іоїль Труцевич задумався, а тоді прорік святі слова Івана Дамаскина, які, правда, прозвучали в моїй ситуації не зовсім зрозуміло:

— Перемагаються устави єства від Діви чистої...

Але волів все-таки сприймати ці слова як підтримку собі, отже попросив свідоцтва, з яким міг би поїхати в царство Дракона.