Розділ без назви (5)

— Отже, в скриньці вже не було дві тисячі? — спитав пан Іван Станишівський.

— Було, вийнявши ціну бочки пива, — незворушно сказав пан Стрибиль. — А тієї бочки, що її вкрадено у візника Юхима, ми і в очі не бачили, та й забагато було б для нас випити дві бочки пива.

— Чому ж вони саме на вас напастували? — спитав пан підстароста.

Бо ми з паном Пилиповським у споконвічній ворожнечі, — мовив пан Богдан. — 3 діда й прадіда. І коли б я зустрів ту кляту бочку і того клятого Юхима... — пан Стрибиль раптом підморгнув нам каправим очком, під яким висів синій капшук. — Але цього не записуй! — наказав він мені.

Я слухняно це місце викреслив у чорновому записі, а потім не переписував у чистовий: в книги записується тільки те, чого бажають скаржники.

Я не міг, при своїй вдачі, не доуявити, як добиралися додому оці голі й посмуговані, ніби на них обручі набито, люди. Це вони вчинили вночі, отож ніхто того не бачив, ніхто не знав, ніхто підтвердити не може, а шкода, бо картина мала бути виразна: в глухій темряві, а може, розрідженій місячним чи зірковим світлом, ідуть на чотирьох дивні пасматі істоти, сторожко повертаючи туди й сюди головами, і чи то хрюкають, чи то стиха щось поміж себе балакають. Мабуть, цю картину уявили й мої приятелі писарчуки, Онисим, Онисифор та Олександр, бачачи цих посмугованих людей тут, в уряді, у кутку покою пирхали, сопіли, вибалушуючи очі, червоніли на виду й ледве стримувалися, щоб не розреготатися, — смішкуни були всі троє. Мені ж цих людей було трохи й жаль, коли стояли в уряді голі й посмуговані, але я не був певний, що оповіли вони правду: хто його розбере, де тут правду мовлять: чи пан Пилиповський, чи пан Стрибиль?

Отож ми вчинили належного записа до книг справ замку житомирського і всі залишилися в переконанні (принаймні я, певною мірою, та й писарчуки мені потім призналися), що найімовірніше пан Богдан Стрибиль із супровідними потрапили в лиху оказію і постраждали через непорозуміння. Але цього ж таки дня нам випало засумніватися глибше: пан Стрибиль став перед паном підстаростою вранці, а після обіду з’явився в уряд пан Карпо Манцевич, син війта горецького Томила Манцевича, обтяжливо жалуючи й оповідаючи на пана Богдана Стрибиля, що в цьому-таки році, в червні, сьомого дня, в середу, не дбаючи про суворість права посполитого і наповнившись сваволі, пан Богдан наслав ґвалтом слугу свого Андрія Барана, а при ньому отамана свого булгаківського Івана Довжка і Марка Федотовича, також слугу, а з ними численних слуг, бояр, підданих, стрільців булгаківських і помічників їхніх, імена котрих не відомі скаржнику, а відомі хіба панові Богдану Стрибилю, на власний ґрунт їхніх милостей панів Олександра та Матвія Тодоровичів Тиш-Биківських, на маєтки їхні Осецьке та Гордолевське, які лежать у повіті Київському, і тут забрали скриньку, в якій було грошей дві тисячі золотих польських, її мав при собі пан Карпо для найму фур, щоб возити попіл, та на інші будні потреби, забрали напасники й реєстри, в яких уписано, що пан Карпо роздав будникам грошей, і завезли з собою. При цьому двох будників, Бартка Мазура і Дениса Скиликія, побили, змордувавши, зв’язали і повели з собою, і не відати, де поділи, бо про них і досі жодної звістки. Розбили й комору панську, де забрали речі стравні: м’ясо, борошно, горох, пшоно, крупи та сіль — на тридцять кіп грошей литовських, забрали сокир будницьких п’ятдесят, а чого не взяли, попалили. Спалили також насипаних і зачинених п’ять скринь попелу — було того попелу на вісімдесят лаштів[4], а шосту скриню готового попелу розкидали (було там шістнадцять лаштів попелу), розметали також попіл на вогнищах на двадцять вісім лаштів, будників розігнали, а вогнища зруйнували. Напали також і на інших будників у лісі, побили, забрали кожухи, і сирм’яги, і гроші з калитами, навіть шапки поздирали, особливо при цьому побивши Криштофа Мазура, Лаврика, Сенька Рябужку, Гаврила Почекайла, Івана Збрика, Михна Збрика, Кондрата, Шалька,

Олехна, Микиту-бондаря, Ониська-бондаря, Кашпера-бондаря — оцих будників та бондарів вищепойменованих у будах та лісах побито й подрано, інших же будників геть розігнано.

Тож просив пан Карпо, войтович, іменем батька свого, щоб пан возний та уряд оглянули те ґвалтовне наслання й попалення попелу в будах і скринях, побиття й мордування будників та бондарів, на що й визначено возного з уряду, пана Михайла Спиридоновича-Виговського, який мав виїхати в описані місця завтра вранці.

Записуючи все це, я подумав мимохіть: така ціна моєї жалості до тих нечестивців, пана Богдана Стрибиля й супровідних, а ними й були згадані Андрій Баран, Іван Довжок та Марко Федотович, саме ті, які й чинили ґвалтовний напад на будників. Пан Богдан при тому ніби присутній не був; можливо, саме в цей час він і заїжджав до Коростишева купити там бочку пива. До речі, щодо тієї другої бочки пива, вкраденої у візника Юхима, підданого пана Стефана Пилиповського, — її розшукав, скажу, забігаючи наперед, возний пан Михайло Спиридонович-Виговський біля буд. Ті будники, що повтікали, розповіли, що пивом тим бенкетували напасники їхні, очевидно, без трьох вищеназваних, бо ті набенкетувалися разом зі своїм паном в описаному ліску.

І вдруге я уявив собі чотирьох голих, посмугованих випеченими таврами чи бозна-як, які, бувши допряма п’яні, все-таки здобулися на глузд, що їм варто дістатися додому саме вночі, отож ішли у кромішній темряві не на двох, а на чотирьох, і сопіли, і похрюкували, і, здається, не було місяця на небі, ані зір, і вони один одного тоді й не бачили, отож і похрюкували, аби в кромішній тьмі не загубитися, бо разом ще потрапили б у домівки, а поодинці вже напевне ні. І набрякали в них під очима сині мішки, і ковтали вони куряву, яку збивали руками й ногами, і сидів у кожного на хребті біс, народжений, якщо вірити моєму дядьку Кипріяну, їхніми ж учинками й думками, і помахували ті біси мусянжовими батіжками, а може, від ударів тих батіжків і поробились у них на тілах оті темні смуги, а зовсім не через те, що віковічний ворог їхній, пан Стефан Пилиповський, нібито розпалював на вогні обручі і накладав на них, сплячих. Як було воно насправді, тайна то є, в таємниці вона й залишилася; ми ж, писарі гродські, записаних справ, як я вже казав, не судимо, а тільки нотуємо самі скарги.

РОЗДІЛ III

Цілий день боліли мені Юстинині слова, що батожили мене куди дошкульніше, ніж це робили люди пана Стефана пану Богдану та його людям, бо ті дістали їх непритомними бувши, я ж дістав, бувши наладнаний мирно й любовно. Особливо докучав отой “шолудивий пес”, яким дівчина мене обізвала. І, може, нерозумно було, а почав міркувати так: вчора бачив псів, які злучалися, їх-таки бачила і Юстина, але не тоді, коли злучалися, а коли бігли одне за одним; коли ж злучалися, вона була повернута спиною — скажу, до речі, отой пес, що радісно оскалював зуби, осідлуючи псицю, і справді був шолудивий. Отже, Юстина в якийсь спосіб поєднала мене із тим псом, а себе із псицею, і, може, той, що грався з нами (хто то був, дізнаюся значно пізніше), прикладав слиняві вуста не тільки до мого вуха, але і до її, щось подібне їй проказуючи. Отже, думав я, Юстина відчула до мене відразу саме тому, що трапилися нам дорогою ті пси, а може, злякалася отих мокрих губ, що шепотіли їй сороміцьке, і подумала, що моя любов до неї нечестива й нечиста і що керує нею нечистий, той, що грається нами, і тут вона, здається, не помилилася. Коли так, мушу конче піти порадитися до дядька Кипріяна й попрохати відігнати від себе та Юстини отого біса, а Юстину щоб він до мене любасно наладнав, адже про нього, дядька мого, розійшлася слава, що в любовних справах він пособляє і тут ліпшого нема. Колись дядько мені сказав:

— Чиню тим добродійство, не зло, бо в любасних справах не все буває просто: чи хлопець занадто несміливий, чи надто вередлива дівчина. Хай не мучать одне одного, а сходяться і єднаються. Бог-бо велів людям плодитися і множитися.

Отже, дядько міг тут мені допомогти, і я конечно вирішив: як тільки відпустить нас, писарчуків, додому писар, піду до нього й попрошу допомоги — самому мені цього вузла, здається, не розрубати.

Я не йшов до дядька Кипріяна, а плентався, і моє єство було заросле полином, що гірко пахтів і гірко відкладався на вустах смаком своїм. А ще відчував я себе шолудивим псом із печальними очима і забитим між ноги хвостом, який не має в світі цьому прихистку, а йде тільки тому, що йому, голодному й покинутому всіма, набридло лежати в куряві чи стояти перед чужими людьми й вимолювати подачку. Світ мене не радував і не веселив: якесь усе навколо запилене, напівумерле, охляле: і листя, і стежка, і трава; навіть вода у річці, біля якої прошкував, не виглядала зманливо й весело, а також була покрита пилом, листям, порохом цвіту, що надто швидко цього року перецвів.

Дядька я побачив у річці, він вилапував у прибережних корчах рибу, хитон його з мішковини був мокрий, вуса мокрі і звисали ніби мертві вужі, і торба з рибою, що бовталася коло шиї, мокра.

— Ов! — сказав він, побачивши мене. — Чого такий сірий і кислий?

— Бо сіро й кисло на душі в мене, дядьку, — приречено мовив я.

Дядько вибрів із річки, з нього дзюрком стікала вода. Риба в торбині була жива й борсалася, через що торба під шиєю дивно в нього ворушилася.