Розділ без назви (5)

— Бачиш, юначе, — сказав дядько. — Взявся переписати, може, найдавнішу книгу, створену на землі нашій. Складену ще до того, як охрестився князь Володимир.

— Хіба є такі книги? — здивувався я.

— Одну знаю, — мовив дядько. — Оцю, що переписую, її берегли відуни-діди, що їх звали й досі звуть волхви, котрі забились у нетрі поліських боліт. Але ніхто із них цієї книги прочитати не може, бо не нашим теперішнім алфавітом писана. З нею діди-відуни тільки моляться і чуда свої творять, але зовсім ветхі ці дощечки і скоро розсипляться. Отож я й умовив дідів, гостячи в них, щоб довірили мені переписати цю дерев’яну книгу. Через це, як знаєш, часом зникаю. Діди-волхви дають мені по дві дощечки, я переписую їх, показую переписане, а натомість дістаю інші дощечки. Цю нову книгу залишу в себе, а діди залишать у себе стару.

Був уражений, аж сум мій і скорботу змило, ніби водою пісок.

— І можеш, дядьку, цю книгу прочитати?

— Отак, ріжучи літера за літерою, вчуся читати. Книга нашою мовою писана, хоч і чудною. Але не словенською і не нашою простою, хоч наших простих слів є багато.

— Це чарівницька книга? — спитав я.

— Може, й чарівницька, є тут молитви й заклинання, але є й розповідь про далеких предків наших, які звали себе руськолунь, тобто те саме, що тепер звемо: роксолани.

 — Дивовижно! — сказав я. — Але чому тримати цю книгу в таємниці?

— Бо вона не християнська, а поганська, юначе, а християни мають звичай все не своє, особливо язичницьке, нищити.

— Отже, й ти поганин, дядьку?

Дядько промовчав, вивідчо зирнув на мене, а тоді сказав:

— Бачиш, юначе! На моє переконання, Бог є один і для християн, і для поган, і для аріян, і для агарян, і для юдеїв, і всіх, які не є, вір на світі, тільки вчення про нього різні, по-різному Бога бачать, розуміють і тлумачать його таїни. Через це казав тобі: немає істинної віри, є істинний Бог. Віри, чи ж учення, чи думки — це людські помисли, не Божі, а між них живе добродійне й лиходійне, людина ж Богом міриться і випробовується. Кожен народ учення про Бога до себе пристосовує, бо неоднакові люди, неоднакові народи, в міру розуму свого чи глупоти. Християнське ж учення не з нашого народу вийшло, а з жидівського, і, хоч жиди цього вчення тепер не сповідують, воно — мова душі народу їхнього, а в наш уведено насиллям та примусом, бо раніше вчення про Бога мали ми своє, котре вийшло з мови душі нашої. Через це не упосліджую віри нашої давньої, шаную її, хоч і в ній є свій розум та глупота, як у будь-якому вченні. Але не ганю й не упосліджую вчення християнського, як не ганю яблуні, до якої прирощено чужу гілку, бо, прищеплене бувши, хай і насильно, до гілки народу нашого, воно, християнство, взяло сік із нашого-таки кореня, і також стало вже нашим. Ганю тільки нетерпимість у справах віри, а вона, нетерпимість, і є виявом глупоти тієї віри. Ось чому взявся я переписувати цю книгу, вона так само свята, як будь-яке доброчинне писання.

Він замовк, і ми сиділи якийсь час мовчки, дивлячись, як приходить на землю ніч.

— Давно хотів тобі про це розказати, — мовив дядько Кипріян. — Чи ж не супротивні тобі мої думки?

— Дивні, — мовив я. — Звик, що істинна віра гаки християнська, хоч батько мій теж сумнівався, що Христос Богом був, а не месією. Зате мати моя, сам знаєш, християнка була ревна.

— Ми з твоїм батьком неоднаково думаємо, хоч і рідні брати, — сказав Кипріян. — Він аріянство сповідує, а я сповідую, що жодної віри і вчення про Бога нема досконалого та істинного, а досконалий є, як уже казав, Бог. Не в обрядах віри і не в формулах, не в словах, а у вчинках. Отож найліпша віра — в доброму житті і добродійних учинках.

Він знову замовк, і ми мовчки стежили, як згущуються біля нас і над нами хвилі пітьми.

— Запалим вогонь, зваримо щось на вечерю, — сказав, зрештою, дядько.

Ми назбирали хмизу, я запалив вогонь, тоді збігав до річки по воду. Дядько привісив над вогнем казанка, і почали чекати, поки закипить вода. Кипріян був сьогодні, як і я, сумирний, ніби і його, як мене, діймала стума.