Розділ без назви (11)

Постривай, Я «дохо, — мовив магістратський суддя. — Оце сказала: коли тебе домагався, попобила його. Як же могла побити здорового чоловіка, жінкою бувши, та ще й такою хирлявою й малою?

Заявив і брат твого чоловіка, — додав пан возний, — а твій дівер, що ти на Вовчих горах побила києм якогось троянівського жителя. Як це тобі дається?

А що, — запалила очі Явдоха Костюченчиха, — терпіти їм мала? Вони ж, псюги, знаєте, чого хотіли? А я жінка порядна й чеснотлива, то мала б їм піддаватися? А як саме попобила, нехай самі розкажуть, моє діло було свою честь захистити, як можу й умію. А того свого першого мужа я не давила; чому ж той війт Семен Сендецький наклепав на мене, я вам сказала. Іншої ж причини не знаю і не розумію. А ви вже, як собі хочете, вірте мені чи не вірте, своє я сказала.

РОЗДІЛ VI

Кожен може зрозуміти, і я тут Явдоху Щербанівну, згодом Бреусиху й Костюченчиху, розумію, що жити після всього, що сталось, у Черняхові їй не випадало, та й додому, до батьків своїх, не могла повернутися, бо звістка про те долетіла скоро й до Троянова, і хоча там звичні були до витівок “стародавніх відьом”, та, очевидно, й стародавні відьми не без добрих норовів жили і не без твердої, у віках устояної моралі, отож Явдоха додому повернутися закономірно побоялася, а що дітей із Максимом не надбала, як, до речі, і з Омельком, тож опинилась у Житомирі, а в який спосіб жила і як змогла заморочити голову Омельку Костюченку, про те акти мовчать. Свідчать тільки про те, що з Омельком прожила чотири роки, як ставилася до пасинка Нестора, ми вже звіщення подавали, але Омелько її терпів. Сама ж перед панами врядними заявила, що жили вони з Омельком “несварливо”, окрім того, “коли в случаї підпилості він був, тоді починав її, Щербанівну, лаяти, а часом бив, тоді вона на той час із дому сходила”, а свого чоловіка не чіпала, як добра й порядна жона. Це я зацитував пряму виписку з акта, яка увіч суперечить показанню її дівера Тодося, нагадаймо, що той засвідчував: Явдоха часто била й самого Омелька, хоча той здоровий драб був, “воза міг підняти”, при цьому Тодось припускав, що підсипала чоловіку “трутне чи дурманне зілля”! Тут я бачу ще одну суперечність: Омелькові таке зілля підсипати могла при співжитті, але ані тому другому драбові на Вовчих горах, — дамо довідку: ці гори в лісі, між Житомиром та Трояновом, ходити туди навколишні люди забобонно боялися ще і в моєму часі, а Явдоха Щербанівна таки не боялася, — ані черняхівському війту Семену Сендецькому зілля давати не мала коли, та ще й чекати, щоб воно подіяло, а з ними таки якось справилася, обороняючи, як заявила, власну честь, отже, за себе могла постояти і перед драбами. Згадаймо ще одного, переказаного вище епізода: Омелько, за свідченням Тодося, навіснів, коли сонце сідало на горба, котрий над Кам’янкою, тобто мав бути в стані непоміркованому, але Явдоха вийшла надвір, наказала йому зняти сорочку, і той драб, що “воза міг підняти”, покірно те вчинив: чи й перед цим напоювала його зіллям? Ці зауваги мені треба виказати, щоб вивести, якими неправдивими бувають здогади, отож, аби дійти істини, потрібні факти і факти, а здогади — це результат фактів недостатніх. До речі, той епізод із сорочкою далі буде пояснений простіше.

Отож свідок убивства в нас один — Явдоха Костюченчиха, і вона розповіла перед судом достеменно таке. Після того, як Омелька випустили із секвестру, він почав пиячити (факт підтверджений і його братом Тодосем). Вона ж, Явдоха, умовляла його, аби пиячити перестав й виносити за горілку до шинків їхнє добро, через що із чоловіком “у часті сварки входила”. Дня 13 вересня, ополудні, вона, Щербанівна, “будучи п’яна, почала з ним, чоловіком своїм, також п'яним, сваритися за те, що він пиячить і занедбав роботу на броварні, а хіба голий піде у шинк пити?” (Знову, шановний читачу, цитую із судового документа, і це, на мою думку, немаловажне свідчення. По-перше, випивав не тільки Омелько, але і Явдоха, А як воно звучить: п'яна жінка виказує п’яному-таки чоловіку за пияцтво — закони жіночої логіки тут витримано чудово. По друге, Омелько пив не тільки ввечері, коли сонце сідало на горба, котрий над Кам'янкою, — свідчення Тодося, — але і вдень, і не завжди сам, але й зі своєю коханою супряжницею). Потому, за свідченням Явдохи, він заснув — було це в хаті, а під захід сонця прокинувся й вискочив у двір та й почав по ньому мотатися (факт із Тодосевою розповіддю сходиться). Тоді вона сказала, вийшовши:

— Ти що, хочеш пропити останню сорочку?

Відтак він, Омелько, скинув із себе сорочку й кинув її жінці, мовивщи:

— Я і голий нап’юся!

(Цій частині розповіді Явдохи я схильний вірити цілком, вона пояснює ситуацію, відтак ніякої магії з боку жінки тут не було, як це думав Тодось, — знову наголошую, до самовільних здогадів треба ставитися вельми обережно ).

Потому Омелько побіг із двору без сорочки (вересень, могло бути ще тепло, хоча це суперечило тодішнім моральним приписам: оголеним не ходили) й подався до шинкарки Марини Пензлихи пити горілки.

Коли ж не тільки зайшло сонце, а вже й добряче посутеніло, він, Омелько, повернувся додому таки п’яний, отже, доказав свого жінці: напився й голий, — в чому вона ще в обідню сварку висловила сумніва, — притому аж так, що ледве у двір уліз і звалився під призьбою біля хати, збираючись там спати, як свиня.

Скажу наперед, що це місце дуже зацікавило пана возного і він навмисне ходив до шинкарки Марини Пензлихи розпитатися: чим платив за горілку Омелько Костюченко, чи часом не тими грішми зі скарбу? Коли б так, була б то виразна ниточка до таємниці пропалих грошей, але панові возному довелося розчаруватися (і у Марини, і у Гершка, бо й там пан возний побував): розплачувався Омелько речами із дому, а тоді, коли явився голий, тобто без сорочки (це вже оповіла Марина Пензлиха), то вона йому горілки давати не хотіла. Але він, Омелько Костюченко, заклявся Богом і чортом заодно, що завтра Марині за горілку заплатить, а коли вона тепер не ускоромить йому гадюки, яку він, як сказав Марині, ковтнув, пивши із джерела, де та гадюка змивала порох із тіла (момент фантастичний, скажемо від себе, але в народних та й агіографічних оповіданнях фабло про гадюку, яка влазить у людське нутро, має ряд розробок, і, можливо, почувши десь одне із них, Омелько й прилякав отак Марину, яку міг знати як марновірну), отож коли не ускоромить ту гадюку, то він, Омелько, рознесе їй, Марині, шинка, а заодно й саму Марину в ньому, через що Марина перелякалася по-справжньому й поспішила напоїти того вар’ята, аби лишень заспокоївся. Але перед цим завбачливо (о жіноча хитрість, яка проявляється навіть у таких екстремальних обставинах!) взяла з нього клятву, але не чортом, сказала святошно Марина, а тільки Богом, що завтра за горілку він заплатить. І він їй поклявся не тільки Богом, але й здоров’ям свого єдиного сина Нестора.

(Раз ми згадали Нестора, зауважмо: стільки подій того дня відбулося в Костюченків від обіду аж до ночі, а Нестор, як виповів перед урядом, нічого того не бачив і не чув. Безсумнівно, він тут брехав — був, очевидно, наляканий попередніми розпитами щодо скарбу, отож не хотів більше турбацій — и,е мій здогад, але, по-моєму, цілком логічний).

Отже, Омелько блискуче доказав своїй жінці (також панові возному, що скарба свого справді втратив): можна напитися не тільки грошовитому, але й голому, й затишно кублився, щоб спокійно заснути біля призьби — на хату в той мент і не претендував. Вона ж, Явдоха, на той час почала загонити до хліва кіз, які ще блукали двором. Тоді Омелько, очевидно, збуджений своєю перемогою над жінкою (мабуть, таке не часто траплялося), звівши голову, почав лаятися (це було в Омельковому характері, згадаймо його зустріч із Варварою Сакунихою, слюсаркою, яку він знічев’я й нечемно обізвав Сукунихою). На те Явдоха Щербанівна, колись Максимова Бреусиха, а тепер Омельянова Костюченчиха, “не стерпівши того і маючи в руках нетовсте поліно, на нього з рук своїх кинула і поверх виска по голові вдарила” (такі свідчення не можна переказувати, їх потрібно подати максимально точно, адже вони увіч свідчать, що Явдоха не просто кидала поліно, а кидала в голову прицільно, мітячи в скроню — далі ми довідаємося, що поліно вдарило трохи інакше, не “поверх виска”, а таки нижче скроні, отже, не з ефектованим дійством маємо справу, а з виміреним — цілком переконаний, що тут Явдоха сказала правду, але, як це буває часто в жінок, ця правда в неї прохопилася мимовільно ).

Тоді Омелько, люто лаючи свою половину, почав зводитися, і вона, злякавшись, аби не побив її, вскочила до хліву і зачинилася там, де й заночувала до світанку.

(Ця фраза в мене викликає підозру. По-перше, злякалася та жінка, котра вільно долала драбів і не п’яних, а тверезих; по-друге: а кози? Загнала вона їх потому чи вони бродили по двору цілу ніч, адже заганяти тільки почала. Про цей немалозначний момент в акті не говориться нічого. Нестор теж нічого тут не сказав з причин, мною вияснених. Отже, хай так: коли зачинилась у хліві і коли ще кози блукали по дворі, не могла не прислухатися, чи штурмує її в тому хліві Омелько? Але він її не штурмував. Отож Явдоха не могла із хліву не вийти, аби глянути, що там з її супряжником, адже небоязка була, та й не погамована жіноча цікавість, так чітко зазначена ще в Єві, мала до того збудити. Отоді, на моє переконання, Явдоха й побачила, що Омелько неживий — далі цей момент виясниться із подробицями. Зрештою, невідомо, чи він справді зводився й хотів на неї кинутися, але, на мою думку, таки зводився — подальший опис це підтвердить).

Акти свідчать, що Явдоха заявила сусідам те, що сталося, тільки вранці, очевидно, переживши за ніч страх і надумавшись, як їй себе вести. Перед судом не забула підкреслити, що “його, свого мужа, окрім одного разу, не била нічим. І той єдиний удар од неї був не з тим наміром, щоб його забити в смерть чи вельми скалічити, але тільки з неутерпкості її”. (Знову цитую і знову недаремно. Явдоха Щербанівна встигла тверезо передумати своє становище і, як управний юриста, звела подію до ненавмисного вбивства — видно, на праві вона трохи зналася й була жінка аж зовсім не дурна, однак усіх ниточок її голова доладно зв’язати не змогла; зрештою, скажемо до речі, тодішні судейські того не помітили, бо слідчі засоби на той час були інакші, аніж тепер, і значимими деталями вони цікавилися мало).

РОЗДІЛ VII

Закон зла — то вервечка лихих учинків, які, почавшись із одного, плетуться, коліно за коліном, витікаючи з учинку попереднього й викликаючи наступний, аж доки не прорече свого декрета і не припечатає залізної печатки Смерть. Правда, Атанасій Кальнофойський ще в 1638 році сказав усупереч цьому: “Зло, що триває, смерть не вбиває, добре я звідав”, тобто поет хотів сказати: вервечка, сплівшись в одному людському житті, приплітається до сітки зла, що висить над світом, не руйнуючись. Тим самим проголосив безсмертність зла як категорії людської екзистенції, може, тому його й виведено в один із законів буття. Другий поет, трохи пізніший у часі, з другої половини XVII століття, Климентій Зіновіїв, розмислюючи над різними породами людей, писав про добрих та злих, але про злих більше; коли ж мова пішла про жінок, то про добрих написав зовсім мало, а про злих багато. Ретельний дослідник мандрівних літературних фабло Михайло Драгоманов, вже в столітті ХІХ-му, в одній із своїх розвідок розібрав цікаву притчу, а притча — це історія, яка носить у собі загальнолюдське узагальнення, про чоловіка, котрий мав дочку, а до неї прийшло свататися четверо женихів, притому багатих. Отож, бувши зажерливим, той чоловік (очевидно, один із перших людей на землі) перетворив на дівчат кішку, собаку та свиню, від чого в світі утворилося чотири типи жінок, з яких справжня лишень одна. Та ж, що від кішки, любить поніжитися, поле дачку вати, чепуритись, а при нагоді й кігтики випустити і впитись чи дернути ними. Та, що від собаки, лащиться й примилюється, буває розпусна, а часом кусає, і рве, й роздирає супротивника (чи супряжника). Та, що від свині, неохайна, любить лежати, спати, жиріти, валятись у калюці й розносити її багнюку, тобто плітки й наговори, і мораль її свиняча. Не скажу, що ця притча творить виключну універсальну картину, бо у фольклорі можна знайти ще оповідки про жінку-змію (тобто лиху й підступну), жінку-хворобу (звідсіля ніжна приказка, що жінка чоловіку як болячка), а китайська антропоморфічна проза знає цикл оповідань про жінку-лисицю (це є і у японців); часто жінку порівнюють із вовчицею, левицею, тигрицею, ласкою (також далеко не мирна істота), рибою, правда, вовчиця, лисиця та ласка — це різновид пса, а тигриця та левиця — кота. Все це, як бачимо, — хижаки, а вже дуже чутливі чоловіки уподібнюють жінок до пташок: голубки, горлиці, ластівки і таке інше. Здається, всі мають свою рацію, бо життя неодновимірне, а ще з бігом часу людську породу так перемішало, що в ній уже не знайти чистих типів, а більше змішаних, через що картина ще більше ускладнилася, може бути, що й уся сума типажу з еднується в одній істоті, як оті різні гроші у мідні, про яку ми оповідали. Можливо, це також один із законів зла, бо й зло не буває одновимірне і в чистому вигляді, воно — як мінлива вода: сьогодні лагідне й тепле, а завтра холодне й замерзле на кригу, післязавтра його розхитує буря; а ще післяпіслязавтра воно мирно плеще в береги буття нашого або ж налітає несподівано з потугою, сильнішою грому, рве, несе, розмиває, руйнує, убиває, а все то одна й та ж вода.