Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Оце, хлопці, нам діла буде… Дивіться, скільки тиняється люду. Більш ніж у Чигирині! — якось весело вигукнув сотенний і, побачивши ряд гарно вдягнених дозорців, спішився та підійшов до когось зі старшин.

Після перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спішитися і чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспішив до гетьманської резиденції і в супроводі охоронця зайшов в особняк.

Козаки знайшли місце для своїх коней, розмістивши їх на гетьманських конов’язах неподалік від резиденції. Багато тут скупчилося люду, і козаки, дожидаючись Гусака, підгодували коней сіном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши біля коней Овсія Болбота, Іван та його товариші підійшли до гурту козаків, що також чекали своїх сотенних з розпорядженнями від гетьманської резиденції. Привітавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звідусіль, навіть з віддалених полків Вінниці, Старокостянтинова та з міста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланців полків, зрозумів, що очікуваного миру з поляками годі чекати. Князі Вишневецький та Осолінський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих і завдають ударів на лінії перемир’я — від Старокостянтинова до Шаргорода.

Козаки весело говорили про те, що й вони не дрімають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшків. З’явилися досі невідомі захисники Поділля, які зібрали загони під керівництвом козака Донця і дошкуляють ляхам своїми вилазками по той бік лінії.

Тут побратимів підізвав козак Овсій Болбот, що чатував біля коней, і всі разом спішно полишили гурт.

Петро вже сідлав свою Паву і на запитання хлопців весело вигукнув:

— На постій!.. Подалі від гетьманської резиденції, поряд з містом, понад річкою Трубіж. Там нам добре буде!

Добралися до своєї сотні і заспішили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли місто околицею і по обіді вже розселялися по хатах, а їздові зайняли гарну панську стайню — як сказав Гусак, будуть і коней доглядати, і постіль там мати…

Іван з Олексою, Степаном та Овсієм розмістилися у вдовиці Христини, яка мала двох дітлахів. Житимуть у клуні. Там є кабиця для зігрівання, а через перестінок — худобина. Заходилися облаштовувати своє житло, а коли в кабиці затріщали дрова і від неї пішов теплий дух, хлопці повеселішали, Олекса аж викрикнув від задоволення:

— Не пропадемо, хлопці, до Паски! А там сонце нас обігріє, дощик обмиє!

Гусак дозволив усім з дороги випити оковитої, а вранці явитися до стайні, де мешкали їздові, — для обговорення подальших дій. Добропорядна господиня Христина приготувала вечерю, не пожалівши докинути сальця в куліш. Вечеряли в хаті разом з дітлахами. Старшому, Маркові, було вже тринадцять рочків, і він весь час крутився побіля хлопців та прохав Івана, щоб дав потримати пістоля або витяг шаблю. Іван відмахувався від його домагань, а тоді спокійно мовив:

— Ти, Марку, поки що палицею вправляйся з хлопчаками. А тоді подивимось…

Марко ображено відстав зі своїми проханнями, а вже вечеряючи, звернувся до Івана:

— Так, дядьку Іване, ми вже завтра будемо битися на палицях. Ото ви побачите, як я рубатимусь!

Козаки, наминаючи кашу, підсміювались у вуса, а мала Уляна, Маркова сестричка, весело сміялася та раділа, що завтра в неї будуть розваги від тих хлоп’ячих побоїщ.

Після вечері Христина попрохала занести на ніч галуззя до хатини, і хлопці швидко впорались та позапихали його під піч, а що не помістилося — полишили в сінях. Явилися до їхнього гурту сусідки, передбачаючи вечірню гульбу та балаканину. Діти забралися на піч і принишкли там, боячись, що матір їх закриє ширмою та змусить спати. Лише у Христини не було чоловіка, поклав голову ще до Хмельниччини, а в сусідочок мужі відбували десь козацьку повинність. От промовила Галина, веселої вдачі молодиця:

— З’являється мій Терешко — діточок перерахувати та торбу харчем наповнити! — і всі засміялися, а Іван потупив голову, пригадавши свою Марію.

Хлопці, розігріті оковитою та присутністю молодиць, почали говорити про козацьке життя-буття. Зголосився розповісти про свою пригоду Петько Олекса. Спочатку таємниче оглянув усіх, потім підійшов до дверей і щільно причинив двері засувом, а потім ще й маленьке віконце прикрив ширмочкою. Навіть Іван з Овсієм примовкли, поглядаючи на таємничого Олексу. А той, присівши поміж молодицями, заходився пригадувати чудасію, яка минулого року трапилася з ним під Збаражем. І голос його звучав якось дивно:

— Облягли ми той Збараж з усіх боків, що й миша не пролізе, та все ж не вдавалося його взяти приступом. Та як почали добряче насідати козаки разом з повсталими, то пани кинулися втікати далі — до Львова, а то і до Кракова. Ми вже коней загнали до загибелі, за ними гасаючи по тих байраках та яругах, а вони все лізуть і лізуть: хто на своїх, а хто верхи на добрячих конях. Уже збиралися ми під вечір до свого обозу, бо кишки попідпирало без кулешу, а воду ще по обіді видудлили. Спішилися під байрачком та й «рвемо» очі, виглядаючи нашої зміни. Коней неподалік тримаємо, попасом вони побіля нас походжають. Коли це хтось із наших, що були в дозорцях, кричить, мовляв, на коней хутчіше, карета ляська від замку несеться. Та наш сотенний також був добре притомлений. Він без ніякого захвату підняв голову з підстеленого сіна та махнув рукою, мовляв, хто хоче, той нехай і женеться за тією каретою. Зголосилося нас троє дурнів, дідько нас смикнув за язик. Швидко знайшли своїх вороних і, піднявшись на гребень байраку, побачили, що карета вже ген-ген шалено котиться, підстрибуючи на вибоїнах, подалі від нас, чортополохів. Крикнув я своїм: «А що, настигнемо її чи нехай собі ідуть?» Та видно, що мало ми в той день в кульбаках сідниці товкли. Гейкнули мої хлопці, та понеслися ми за тим тарантасом, мов на звіриних ловах.

Діло було під вечір, а цей клятий ридван мчав щодуху на захід. Ми не бачили, що на задку стоять якісь непрості ляські посіпаки. Вечірнє сонце добре нам засліпило очі, а можливо, жадоба наша. Коли настигали вже цю розцяцьковану «гарбу», звідтіля і пальнули по нас, аж у мене понад вухом зашкварчало, що і кучма злетіла з мого «кабака». Один товариш полетів зі свого вороного головою до землі, а ми, засліплені бажанням будь-що відплатити кривдникам за нашого Остапа, мчали далі, прихиляючись до грив коней. А ті, бачачи, що від нас не відвертітися, почали знову палити, і ми смальнули по них. Злетів з ридвана один їхній, і мій вірний побратим Пархом також гепнувся на землю. Його кінь чимдуж поспішав за моєю Музою. Не мислив я на тім прогоні нічого, окрім посікти на січку цих посіпак і тих, кого вони так вберігали.