Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Сссам хочу бачити… Коня!..

Хмельницького справді не було ніде видно. Ґіжицький, черкаський полковник, чигиринський — Ян Закшевський, Амвросій Секенсінський і інші рубіжні лицарі й комісари, знавши в очі суботівського осадчого, шукали його. Пізнавали серед козацьких куп Бурляя й інших, але Хмельницького не було.

— Як під землю провалився, песький син, залишив хлопство й втік.

— Як заєць, утік.

Іван Виговський, луцький намісник, високий, лагідний українчик, що недавно приїхав зо Львова з протекції коронного гетьмана як комісар, підвів коня, араба з костянтинівських заводів. Збруя його світилась золотим зірчаним цвяхуванням.

— Побачивши вашу гетьманську мость, хлопи до решти втратять анімуш[170], — тихо сказав Виговський.

— Що ти кажеш, вашець? — Стефанко нахмурено став у стрем’я. Йому було зовсім не по собі, коли сів у сідлі. В роті — перегар, в чубі бродило.

Але Виговського не любив. Не вірив йому. Казали інші, що хитрий, надто розумний.

Він прислонив долонею очі й дивився, ледве стримуючи араба.

Кварцяні вчетверте йшли до штурму. Квадрати корогв, тісно збиті, наїжені списами й мушкетами, швидко посувались до козацького табору. Піхотинці бігли по втоптаній вже траві, перескакуючи кінські й людські трупи. Барабани мірно били.

Праворуч в неглибокому ярку шикувалась кіннота, ліс червоних хоруговок гусарії й блакитна руська драгунія. Вона ще сьогодні не була в бою; Шомберґ не вважав її надто надійною.

Стефан стиснув коня й той шарпнув, застоявшись. Кирея гетьманича розвіялась у чвалі, й він мчав по полю, як блискучий злотоперий птах. Почот рушив за ним.

— Поспішай! Бий, бий, холопську їх мати!.. — покрикував пискливо коротенький Шомберґ, перепускаючи поза себе піхотні корогви. Він зочив Стефана й приострожив свою лиску з тоненькими білими ногами. Їхали собі назустріч. І за Шомберґом витяглись барвні, мов квітчастий китяг, комісари й коронні реґіментарі.

Шомберґ, з рудавими вусиками, мітлою д’горі, багряний, аж темний, салютував Потоцькому.

— Холопа на холопа пустив я, ваша мосте. Рознесем раз їх, гільтяйство. Драгунія пішла.

— Пекельно довго розносиш їх, генерале, — нахмурено сказав Потоцький, — я думав вже обідати в козацькому таборі.

— Обкопались, а запорожець — добрий жовнір, я завжди казав, таки добрячий жовнір. Лобом в лоб не візьмеш, відразу не рознесем…

— Бурляй гільтяйство випустив, валом валить.

— Гусарію на них, — обернувся Стефан до офіцера, — нехай пересічуть їх гусари…

Шомберґ махнув над головою двічі шаблею, йому озвались суремки кінноти.