Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Соля мунзже дахт куриче,

Тацкур намура жда їстули дракури,

Мушкут нахлавде тараба, дав дуті жиберинку,

здристиста пердулицу линдра попардечка,

на мандро наждалася…

Присутні хоч і розуміли, що це ніякий не Цанні, а просто циган, реготалися, аж роздирали животи. Магніфікус доктор, що вийшов після прологу, не був вартий і півшеляга. Він мав діалог із іспанцем у червоно-жовтому одягу з неймовірно довгими перами на капелюсі.

— Це мій quidam, — крикнув Римша, — має справу до мене…

Іспанець кланявся й безпересталі виговорював ті самі слова, єдині, мабуть, які знав по-іспанськи: мі коразон і мі віда[144].

Інший quidam змінив доктора (в оксамитному береті, подаючись за медіоланця): по фацеціях[145], доволі сороміцьких, бо панянки червоніли, а хто був ближче, — реготався. Він забавлявся з іспанцем і з Цанні — наставляв пику, а вони його били, облизувався після кожного удару, качався й кричав на живіт — драгуни й челядь кидали в нього шкаралущами з горіхів, тоді він дриґав ногою й умирав, а товстий патрицій, що стояв біля Рославця, дивився, дивився, засопів і плюнув:

— На цю комедію шекелетки мене знадили, але грець мене поб’є, щоб я ще їм шеляга коли дав…

За ним відходили й інші, надокучивши собі глупоту, а Цанні, іспанець, медіоланець і Магніфікус, який стояв оподалік, притупцьовували собі на килимку й кпились з тих, що відходили на загальну втіху. Гроші вони збирали при вході.

Цанні забіг у халабудку й вибіг, Римша потягнув магістра за рукав — всі ахали. Цанні верг вогонь з гортанки.

— Він і руки миє в розтопленому оливі, — крикнув Магніфікус, але цього Цанні вже не показав.

Рославець, проте, мало глядів на комедію. Він вперся очима в ґанок, де стояли знатніші: панна каштелянівна, княжна Четвертинська із сестрінкою княжною Заславською, дві старші пані й хмурий Корсак, ротмістр сенаторської корогви. Може, на мить чорноока княжна Петронелля спинилась поглядом на юрбі, може, пізнала Рославця, легенько кивнула йому головою, але їй не пристало дивитись на плебс, втім, вона, здається, гляділа за кимсь іншим. І панна Стеткевичівна, та, що про її красу йшла слава від Литви до Татр, як говорили мадригали, та, що за неї рубались бабодури — шляхта руського воєводства, а була вона з княжною Четвертинською тільки в в гостині у княжат Заславських, ота київська строга панна, нахмуривши брови, слухала шепотіння Корсака. Про їхні заручини теж говорилось у Львові, ця коліґація була б подією, бо панна перебирала суджених, а знали як бистроумну й тверду в своїй грецькій релігії східного послушенства. Корсак же зложив вото о[тцям] бернардинам, що не повернеться до Львова, поки ребелізантській гидрі не втнуть лоба.

А княжна Петронелля таки когось виглядала. Вергнення полум’я з гортанки, вихвалювання Магніфікусом чародійних лікарств — oleum philosophicum і oleum tassibarbassi — так, це цікаво. Всі витягали голови, а очі княжни зустрічались з Рославцевими.

— Нема?

— Ні. Нема, — хитав головою Рославець, — принаймні я його не бачу…

Голівка княжни з гарно уложеним волоссям у срібній сітці, з дивним попелястим волоссям, похилялась, вії кинули довгі тіні на бліде лице. «Ні, вона таки непокоїться, — думав Рославець, — просто вона його любить». І він, настирливо вдивляючись у неї, змушував її підняти голову й поглянути на нього, спломеніти — він сам посміхався, й вона нечутно променіла — винувато, адже він знав її таїну. Він приносив уже три рази їй у церкву св. П’ятниці цидули від мості друга свойого Станіслава Мрозовицького, й вона передавала йому клаптики паперу, записані тремким і поспішним письмом.

— Може, й мене зефір понесе з цих сторін незабаром, — говорив й. м. Мрозовицький, — а тоді защемить серце…

— А навіщо ці мадригали, мості Станіславе, я ж з того панянського автораменту[146]…