Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Знали його ми під Марієнвердером, у 36-му, хто з вас там був? Ні, це інший затяг. Це ритмайстри Штайн, Сарторіус, Кастель, Куновіц — тих давно немає. Хороший воїн — це не дурень, Kotz Lung. Цей у штурм іде, як таран. А друге — хто з вас в Еґері був. Папенгаймові[106] кірасієри, нема серед вас? Так от, тоді бачили б ви Хмельницького. Ґраманців[107] не потребує. Він у службі Конде недаремно був. Він знає. Він знає, чого хоче. Я вам не суджу добра з цього походу. Як Вільгельмус фон Франкгайм єсьм.

— Лярони, — загримів Гартгайм, — то вони нас таки вивели в це болото, на поталу хлопам…

Вільгельмус здвигнув раменами. Треба вміти собі порадити. Обрісти й ритмайстри змовкли. Може, він щось більше знав, цей Вільгельмус. Але він нічого більше не хотів сказати. Викинув на стіл кості. Покликав до гальбіту.

— Бідний ландскнехт має одну долю, — промовив лисий Бурґгардт, — лоба наставляти.

— В серце їм, в саму печінку, — крикнув Гартгайм, — було б за кого, старий. Ця пранцювата Корона не тільки не платить нам за рани, а ще й з тебе довжника, навіть на тому світі, хоче зробити. Файстле, де ти, йди сюди, Файстле.

Але Файстле вже не було тут. Вона стояла, спершись об віз, кругом хропіли затяжці, а вона дивилась: за виттям п’яного панського табору сходила зоря, тиха тремтлива зірка. Може, це була її зірка, чорної, босої Файстле, жолдацької наложниці, без роду й дому?..

Багряні квіти розцвітали під постолами хлопів. На світанні наливались листя майорану золотим полум’ям, тирса спалахувала враз із вітром, щоразу гострішим, щоразу гіркішим. А під вечір на сріблисті трави сідала хмарою сарана, летівши з заходу.

Проклятий рік, чорний рік.

— Жовті Води, — осадив коня перед Хмельницьким курінний Гладкий, молода кров, — урочище надозірне, для зимівників дозвілля — риби й звіря без міри, козацький заповідник, коли б не пани, хрін їм…

— Жовті Води…

Подавали запорозькі курені. Йшли мовчки, нахмурено; хто приложив ухо до землі, чув: рать іде.

Хмельницький перепустив їх. Битні, тверді козаки, знав їх з-під Цецори, Хотиня, Марієнвердера, Курюкова, Дюнкерка, легка кіннота Бурляя, вперті піхотинці в білих жупанах, Вишнякові морці, осмалені під Синопою й під Скутарою.

— Чолом, Богдане!

Кричали з рядів побратими. І Богдан підіймав руку до шапки.

— Чолом, отамання…

Дав коневі острогів, поскакав, за ним старшина.

Тучі йшли на південь, у Хмельницького чорніло чоло. Не знали, як його величати — чи ж гетьман він?.. Не возили клейнодів, і не булаву мав — простий пірнач старшого; жупан тріснув на плечах, виполовів, чоботи худопахольські, шмаровані дьогтем. Чи спав ці всі ночі — виходив у бурці в степ, блукав степом, лежав на возі, просто неба, не в шатрі, з сідлом в головах, спав — не спав? Чули, як зітхав, важко зітхав.

Квіти надвечір розцвіли ще багряніше. Затон в урочищі глибокий, прозорий, а дедалі до озера — жовтий, мутний, береги глинясті, русло, мабуть, мулке. Хмарами зривались качки, сокотала дрохва, затоном плили, не полохались, дикі гуси. І риба йшла — люди з обозу ловили її руками.

Хмельницький вперше за ці дні заговорив до старшини. По довгім мовчанні був голос рапавий, не його.

— Як соловію спів, казав Конецпольський, так нам і рокош. Ми ж їм і заспіваєм, отамання. Говорив я з ротмістром Хмілецьким, що його мені милість коронний гетьман прислав; подякував йому за ласку: коли давати голову, то вже ж не катові, а хоч у полі, там веселіше. Стефан Потоцький, може, й не плохий до дівок, але в полі знесем, ще й як знесем шаблями. Зо старих рубіжників тільки Шомберг, тож поміряємось, ще Чарнецького мають, строгий воїн. Нехай його мость король Володислав знає, що його слово вмієм шанувати. Таборувати в урочищі, проволікати герцями. Ви — молоді, давно вже не гуляли, пограйтесь із гусарією. З Шомбергом збройна піхота, німці й охоча шляхта. Йдуть не поспішаючи, тішаться весняною прохолодою. Бурляю, Вишняче-Якубовичу, ваше діло — оборона валів. Байдаками, як донесли бекети[108], пливуть реєстрові. Кум мій — Станіслав Кричевський. Той не забуде друга. У в’язниці відвідав. Ручився за мене. Через нього я волі добув. Поки Стефан із Шомбергом добереться, байдаки вже в Кам’яному Затоні. За віру, отамання, за козако-українську націю!..