Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Забудь про неї. З аукціону її тіло купив якийсь старий збоченець. Але корпорація хоче, аби воно дісталося Анжеліці Феллон. Вони влаштують старому нещасний випадок, визнають угоду недійсною і перепродадуть Ештон… Стривай, то був ти?..

— Неважливо. Я проситиму тебе про дещо, Бене. Зробиш?

— Я й так ризикнув усім, щоб подзвонити тобі! — обурено вигукнув афроамериканець. — Корпорація не знає жалю! Гадаєш, тебе одного катували? Свого часу я пройшов крізь таке, що тобі й не снилось, тож, будь ласка, не треба мене ні про що просити! Хіба не досить того, що я тебе попередив?..

Юрій набрав у легені якомога більше повітря, аби сказати наступне слово.

— Завтра вранці я приїду до клініки. Ти маєш впустити мене і піти геть. Я каменя на камені не залишу від клініки, тож краще тобі в цей час бути подалі звідти.

На мить у слухавці запала тиша.

— Сподіваюся, ти жартуєш? — пошепки озвався Бен. — Це велетенська корпорація, якій підпорядковуються всі капітали й спецслужби світу. Ти не здолаєш її самотужки!

— Я знаю, — видихнув Юрій. — Тому прошу твоєї допомоги. Ти можеш відмовитись. Або ж допомогти мені, обирай.

— Ні, старий, — вочевидь, то було чи не найважче рішення в його житті. — Тут я тобі не допомагатиму. На відміну від тебе, мені все ще є що втрачати!..

— Вони однаково вб’ють їх, Бене.

Афроамериканець завмер. Юрій говорив про його дітей, душі котрих досі були заставою в моторошній угоді купівлі-продажу його вірності.

Не прощаючись, Бен кинув слухавку. Юрій зостався сам.

Ніби зганяючи безсилу злість, він жбурнув телефон у вікно й, різко розвернувшись, виїхав із завулку. За кілька кварталів кинув поліцейську тачку й зник у напівтемному дворі. Украсти нову машину належало в іншому районі. Однак зробити цього йому вже не довелося. Щойно Юрій виринув біля напівпорожньої автостоянки спального району міста, поряд із ним різко пригальмувала чорна тонована автівка, добряче зачепивши його бампером.

Від удару Юрія штовхнуло вперед, він упав долілиць і, вдарившись головою об кам’яну бруківку, почав провалюватися у невагомість. Краєм свідомості уперто чіплявся за непевні обриси предметів довкола, бачив, як від чорної автівки відділилися дві пари чоловічих ніг у начищених до блиску черевиках і рушили до нього. Юрій пам’ятав, йому не можна зараз непритомніти, не можна здаватися. Зібравши останні сили, він поповз бруківкою. Однак чоловічі ноги легко наздогнали збитого, й наступної миті він отримав ще один сильний удар чимось важким по голові.

Усе навкруги вимкнулося і згасло.

Прокинувся у широкому ліжку в незнайомій жіночій опочивальні, витриманій у кремових тонах. У голові нестерпно гуло, наче хто бив там у тисячі мідних дзвонів. Боліло й поранене передпліччя, хоч на нього наклали нову пов’язку.

Протерши очі, Юрій звівся на лікті й загублено роззирнувся. Краще б він прокинувся у портлендських підвалах. Бо перед овальним дзеркалом навпроти чепурилася Анжеліка Феллон, наспівуючи собі під ніс якусь легковажну пісеньку.

Юрій зрозумів, що під ковдрою він голий.

— Що… — він ледь спромігся на слово. — Що сталося минулої ночі?

— А ти не здогадуєшся? — піймавши його погляд у дзеркалі, Анжеліка дзвінко розсміялася. — Зазвичай я не викрадаю чоловіків. Самі приходять. Але ж тебе хрін дочекаєшся! Глянь, там на столику для тебе дещо є.