Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

В усіх своїх численних інтерв’ю акторка повторювала одне й те саме: вона перебралася в юне донорське тіло на знак пам’яті про доньку. Тепер вона — ходячий пам’ятник. А «пам’ятник» був наче створений для неї — навіть розмір взуття у них збігався. Із часом Анжеліка й сама в це повірила і надалі заборонила собі згадувати минуле. Елізабет їй навіть не снилася.

У родині Ван Хеллів після пережитого теж почали коїтися химерні речі. Яків зумисне підібрав для маленької Ештон тіло, неймовірно схоже на красуню Олівію, але мати її не прийняла. Глянувши на дівчинку після операції, вона більше жодного разу до неї не наблизилася. Олівія раптом збайдужіла до власної дитини. То вже була не її Ештон — і край. Хай би скільки жінку переконували, що душа дівчинки лишилася тією самою, що вона все пам’ятає і любить її, Олівія не могла себе змусити наблизитися до неї. Красива донька її не цікавила. Із того дня вона всім казала, що в неї померла дитина.

А потім почала змінюватися Ештон. Одного разу Рудгер зажадав показати її гостям (а нащо ховати таку красу?), але донька навідріз відмовилася виходити.

— Ну ж бо, Ештон! — попрохав він, простягнувши руки. — Ходи до татка!

— Ти не мій татко, — відрізала мала, полоснувши по ньому крижаним синьо-блакитним поглядом. — Мій татко — Яків.

Рудгер Ван Хелл похитнувся. Але подія відбувалася на очах півсотні гостей, тож він наказав собі невимушено розреготатися (самотніми ночами у віддалених кінцях маєтку досі згукуються уламки його сміху) й відступитися від доньки.

— Ото вже ці діти! Що з них візьмеш?..

Гості з легкістю підхопили його безтурботний настрій. А родина подумки вже поховала Олівію. Ніхто не сумнівався: на ранок вона поїде «мандрувати Європою», а в найтемнішому закутку старезного напівзанедбаного саду з’явиться ще один горбик сирої землі, абияк присипаний рудим пересушеним листям.

Однак наступної ночі зникла не Олівія, а її колишній коханець Яків. Він наче крізь землю провалився, зате на правій щоці Рудгера Ван Хелла від брови до вилиці дивним чином проступив шрам, що його привіз Яків зі своєї таємничої мандрівки. Та й самого Рудгера наче підмінили — поволі він звів нанівець гучні бенкети, від котрих щоразу тремтів і здригався увесь маєток, дедалі менше часу почав приділяти своїй політичній кар’єрі, віддаючи його дружині й доньці.

Але зміни, що спіткали Олівію після трагедії з Ештон, виявилися незворотними. Вона так само не цікавилася дитиною, лишивши її на доглядальниць і гувернанток, і більше жодного разу не пустила чоловіка до подружнього ліжка. Так само повторювала, що в неї померла дитина, а одного разу за вечерею перед усім сімейством оголосила, що помер її чоловік.

Рудгер, який сидів навпроти неї за столом у величній їдальні, ледь не вдавився гарніром. Усі здивовано перезирнулися. Того ж вечора Олівію доправили до закритої психіатричної клініки. Ніхто не знав, та вона сказала правду — Рудгер справді помер, у його тілі оселився Яків. Але це не принесло йому довгоочікуваного щастя. Замість щастя прийшло холодне тупе розуміння: насправді Олівія завжди кохала свого чоловіка, а не чужинця, котрий силою і брехнею перебрав собі його тіло. Дарма, що той чужинець був батьком її дитини. Бо дитина теж виявилася непотрібною — збайдужілу до всього Олівію не тішили навіть фортепіанні успіхи доньки. А Ештон із кожним днем грала дедалі краще, вона значно перевершила матір, тож навіть найвимогливіші педагоги пророкували їй видатне музичне майбутнє.

Проте Яків бачив — дівчинка страждає від самотності, музика не здатна замінити їй материнську любов. Він же любив Ештон за двох, любив її, як свою душу, проводив із нею кожну вільну хвилину, поволі поступаючись політичною владою й статусом голови родини, котрими так впивався Рудгер, на користь молодших братів, Крістофела та Балтазара. Єдиним, чого він так і не спромігся позбутися, була корпорація. Навіть у новому тілі Яків продовжував роботу на благо корпорації «ТІЛО™». Адже вона дала йому все, і так само легко могла це все відібрати.

Тож згодом він узявся потай навчати Ештон української, несвідомо передчуваючи: колись рідна мова їй знадобиться.

Одного разу він розшукав доньку в непримітній альтанці за домом. Ештон теж не припиняла дивувати його: вона більше не гралася іграшковим будиночком, де мешкали довгоногі красуні Барбі, уникала інших дітей із їхніми пустощами й галасливими іграми, натомість не випускала з рук химерної ляльки-мотанки, котра невідомо як до неї потрапила.

Від Іванки.

Але Яків чітко пам’ятав: він спалив усе, що лишилося від дітей-донорів, — одяг, речі, спогади. Особливо довго не міг забути, як вигиналася в полум’ї ота мотанка з порожнім обличчям. Здавалося, вона хоче вибратися з вогню, і зробить це, щойно він відвернеться. Проте він не одривав погляду від багаття, доки воно не зітліло на попіл. І раптом — іграшка в руках Ештон?

— Дай мені цю потвору, — рішуче підступив до дитини. — Я спалю її.

Дівчинка відвела руку з іграшкою за спину.

— Ти вже її палив.

— Якби я палив, то вона б згоріла. Але ж на ній — ані сліду попелу… Чому ти вирішила, що я палив?