Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Вирвавшись од повій, Юрій ганебно побіг. Здається, вони сміялися, щось кричали йому навздогін. Сховався за ріг, і його заледве не знудило. Він не хотів, аби Іванка жила в тілі, до якого торкалися сотні чужих чоловічих рук, сотні голок із отрутою. А ще боявся відторгнення. Другого шансу, він знав, не буде. Тому підсвідомо жадав чистого тіла, котре якомога більше пасуватиме до її непорочної душі.

Перевівши подих, рушив далі, приглядаючись тепер до всіх стрічних жінок на вулиці — байдуже, що то вже були не повії. Принаймні не такі, що віддавалися за гроші. Не вгледівши жодної, яка хоча б приблизно відповідала його потребам, Юрій хотів був вертатися до готелю. Аж раптом побачив перед собою пістряве шатро мандрівного цирку-шапіто. Знічев’я купив квиток і зайняв місце в передостанньому ряду. Він не знав, навіщо зробив це, адже циркові вистави ніколи особливо не приваблювали його. Без цікавості спостерігав за буфонадою клоунів, не захопили його й ризиковані трюки канатохідців та повітряних акробатів, і навіть дресирувальник із левами та загадковий ілюзіоніст із розпиляною надвоє жінкою, від котрих шаленів увесь зал, не викликали в нього жодних емоцій. Усе відбувалося наче у сповільненій зйомці, гротескно дубльованій натужною, спустошеною тишею в його голові.

Трохи прокинувся, коли на арену вивели коней. Номер, що постав перед завороженими глядачами, звався Па-Де-Труа — ефектне видовище, під час якого акробатичні підтримки, сальто та піраміди виконуються одразу трьома артистами на трьох скакунах, що синхронно рухаються поряд манежним колом. І справді — на яскраво освітленій арені з’явилися троє породистих коней, вкриті барвистими панно. На спині кожного височів елегантний жокей. Двоє хлопців і одна дівчина. Саме вона й прикувала до себе увагу Юрія. Тоненька гнучка вершниця з королівською поставою та сліпуче-білосніжною усмішкою. Усе інше наче відійшло в туман. Він придивився до неї уважніше. На вигляд років вісімнадцять, не більше. Довге темно-русяве волосся зібране у високий хвіст. Граційні, впевнені, до дрібниць вивірені рухи…

Вона неймовірна.

Наступного дня він побачив її в місті. На дівчині була барвиста літня сукня, смарагдовий шалик, хвилясте темно-русяве волосся вільно струменіло по плечах, на юному обличчі — ні сліду косметики. Такою вона сподобалася йому ще більше.

«Те, що треба», — подумав Юрій і пішов за нею.

Наздогнав її вже біля самого входу до цирку. Вигадав якусь дурницю. Познайомився. Дівчину звали Лілі, їй нещодавно виповнилося двадцять два. Так само, як його Іванці. Це ще більше розпалило Юрія. За тиждень він переконав її, що кохає, і вмовив утекти з ним до Лас-Вегасу. Того ж вечора вони одружилися (Вегас досі був столицею божевільних казино й таких самих весіль), і він повіз її до готелю, що складався з відокремлених, розкиданих узбережжям затишних бунгало, наче зумисне схованих подалі від людських очей.

Перша шлюбна ніч принесла Юрію неймовірний сюрприз. Усупереч його очікуванням (він-бо вважав цирк кублом розпусти), Лілі виявилася незайманою. І вона по-справжньому закохалася в нього. Це його просто вбило — він уже шкодував, що не обрав тоді котрусь із вуличних шльондр, принаймні з ними зараз не було б таких дошкульних докорів сумління. Із Лілі він почувався злодієм, ґвалтівником, котрий нахабно бере те, що йому за визначенням не могло належати. Вона ж віддавалася йому пристрасно і щиро, бо, схоже, справді почувалася з ним щасливою. Прикидатися ставало дедалі важче. А ще нестерпніше було рахувати дні до запланованої години — часу, коли Іванка отримає тіло та ім’я Лілі й зробиться йому законною дружиною, а нічна доглядальниця тихо помре від глибокої старості та хронічних недуг

Нарешті настав день «Х». Юрій якомога довше відтягував таку довгоочікувану раніше мить, до останнього висиджувався в готельному барі, але до спиртного не торкнувся — сьогодні йому не можна було напиватися. Коли ж напівсонний бармен-растаман недвозначно натякнув дивному відвідувачеві, що вони зачиняються, той рвучко підвівся, глянув на непочату склянку віскі з підталим льодом, загублено роззирнувся навкруги. Окрім нього і цього бармена, в залі не було нікого. Виклавши на шинквас кілька сотень, Юрій неохоче почвалав до готелю.

Схвильована дружина відчинила йому двері. Вочевидь, чекала на нього, не вкладалася спати. Однак хвилювання в її очах швидко змінилося іншим почуттям, щойно вона упіймала його погляд. В одну мить Лілі зрозуміла, що він збирається її вбити. Відступила на крок. Те почуття, що промайнуло її сіро-блакитними очима, не було страхом. Швидше жалість, навіть співчуття — що завгодно, тільки не страх.

— Усе, що ти зробиш зі мною, вони потім зроблять із тобою.

Але Юрій не мав вибору. Він відвів з-за спини ліву руку, в котрій стискав шприц із «техаським коктейлем», і зробив крок уперед.

Потому на руках виніс її з бунгало і поклав до багажника своєї машини, взятої напрокат. Розігнувся. Завмер. Ця картина закарбувалася в його пам’яті на все життя. Лілі була першою жінкою, котра опинилася в його багажнику. Після неї виявилося напрочуд легко уявляти там інших.

Він усе зробив тієї ночі за планом, однак нічого не вийшло.

Іванка не схотіла.

— Вона ще зовсім дитина! — жахнулася, щойно він прочинив перед нею багажник своєї машини. — Як ти міг? Ти ж обіцяв не робити такого!..

— Я збрехав, — врешті зізнався Юрій. — Адже колись я обіцяв захищати й оберігати тебе. Тож сьогодні мені довелось обирати з двох моїх обіцянок. Чи ти думала, я спокійно житиму собі далі й нічого не робитиму?..

Стара нічна доглядальниця глянула на нього, як на прокаженого.

— Коли вони переселяли мене до тіла цієї жінки, вона благала їх не вбивати її. Здавалося б, вона прожила довге життя до глибокої старості, та однаково благала не вбивати… Ти щойно зробив те саме. Ти вбив. Я так не можу.

І вона без вагань рушила назад до службового входу клініки, біля якого вони зустрілися. Юрій кинувся навздогін, схопив її за руки.