Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Сьогодні очі дивилися з докором. Настоятелька важко опустилася на стілець. Не її провина, коли ж мусить мати справу з такими, як той, що блукає десь серед плаїв у пошуках дороги до сиротинцю. Може, якби зараз зірвалася хвища й заступила йому дорогу…

Постукавши, до кабінету влетіла молода черниця.

— Матінко Магдалино, він приїхав!..

А за вікном не впало жодної краплі дощу. Настоятелька із зусиллям підвелася з-за масивного письмового столу.

— Не тіштеся так, сестро Стефаніє. Збирайте дітей у великій залі.

За хвилину вона вийшла у двір, замітаючи полами довжелезного чорного вбрання вищерблену негодами кам’яну бруківку, з-поміж якої де-не-де прозирали жовтаві покручені гнізда висхлого до зими споришу. З фургона вибрався подорожній. Він виявився кремезним чолов’ягою під два метри на зріст, мав довге, зарано посивіле волосся, абияк зібране на потилиці в жмут. І був у чорній сутані священика. Проте його не слід було називати святим отцем.

Матінка Магдалина зупинилася навпроти чужинця.

— Ви все привезли?

Він розчахнув перед старою черницею задні двері забризканого багном фургона, аби вона на власні очі побачила дерев’яні забиті цвяхами ящики з нетутешнім маркуванням.

— Як домовлялися, — озвався доброю українською. — Будете рахувати?

— Ну що ви! — холодно різонула вона. — Маємо довіряти одне одному. Ходімо всередину. Не бажаєте чогось випити? Чи, може, лишитеся на вечерю?

Подорожнього мучила спрага, він давно марив гарячими стравами, та пам’ятав, що мусить відмовитися.

Нічого там не пий і не їж.

— Ні! Давайте вже дивитись дітей.

Настоятелька стримано кивнула. Повела його за собою в дім. Коли вони увійшли до великої прохолодної зали у східній частині притулку, вздовж стіни було вишикувано зо два десятки хлопчиків і дівчаток від восьми до шістнадцяти років. Старші й молодші подорожнього не цікавили, і матінка Магдалина про це знала.

Умиті та зачесані діти стояли на диво сумирно, жоден не зронив ані слова, не звів погляду, навіть не спробував засміятися. Мабуть, вони не дуже прагнули дорослішати, бо всім дорослим належало бути статечними та насупленими й чинно підмітати підлогу довгим убранням вицвілого чорного кольору — так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…

Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.

— Як тебе звати?

— Ярина.

— Як тебе звати?