Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

— Згадав сина. Не пише мені. Думав, стріну на торговиці земляків.

Я роззирнувся. Біля ятки з воском побачив двох єзуїтів, як двох круків, прости Господи.

— Та якби був хто з листом, то певно би знайшов пана. Торговиця нині мала. Велика буде після Паски.

— А як моя похресниця? Чи здорова?

— Та здорова нівроку. Я й забув сказати. От старий дурень! На думці все цвяхи та завіси. І ще жінка просила купити глиняне начиння, наймит пішов дивитися. Може, послати до вашмосці сани, щоби пан трохи побув у мене, відпочив…

— Хочу піти до монастиря, як трохи сніг зійде, тоді ступлю до вас.

— Не знаю, чи варто мені се казати, але вашмосць зле виглядає, змарнів, пожовтів на лиці. Якби се трапилось з моїм кревним чи приятелем, я б відмовив його від того, пан знає від чого. Бо то таке — як у сльозах не втопишся, то під землю затягне. — Яць перехрестився. — Пан щораз більше стає схожим на небіжчика ясновельможного. Ніхто вашмосці того не казав?

— При дворі мовлять більше поза очі, ніж в очі, — гірко всміхнувся я. — Се для мене єдина нагода виїхати з Добромиля. Не хочеться вертати додому жебраком.

Я подумав, що Яць зараз спитає, скільки мені грошей заплатять за те, що буду парсуною Яна Щасного Гербурта. Се мені було б неприємно, адже й без грошей я б згодився, бо як відмовить простий шляхтич значному та багатому?

— Та й се честь велика прислужитися такому великому чоловікові, благодійнику моєму.

Честь честю, майнуло в мене у голові, але все одно доведеться нести покуту, бо се нехристиянський звичай і, може, навіть гріх перед Господом. Жити між людьми і не грішити — такого не буває.

Яць, видно, помітив, що я змінився на лиці, й палко зашепотів:

— Простіть мені, вашмосць, дурне мовлю! Все у Божих руках. Один Він знає, коли віддати нас в руки смерті.

Мені аж мороз пішов поміж плечі від його слів, бо бачив те, що живим бачити не слід. А чим се грозить мені, не важко здогадатись. Саме слово «смерть» було таке важке й темне, що ми з Яцем мусили його випустити, відігнати від себе. Ніщо, ніщо не може його спинити. Нема такого слова, щоб зупинило слово «смерть». Я потребував зачепитися об таке слово, яке допомогло б мені забути, що опинився надто близько до мертвих і надто далеко від живих. Тільки де його знайти?

Слово «смерть» відлетіло від нас чорною масною мухою, я боявся, що вона сяде на хліб чи збіжжя і зробить його гірким, або приліпиться до когось, кому ще жити й жити. Хотів сказати до Яця, що зле ми зробили, але махнув рукою, бо не повірить він, що слово стало мухою, й пішов, намагаючись не втратити її з виду. Пару разів мене штовхнули, бо був я як завжди сам і не потребував, аби слуги мені розчищали дорогу. Ніхто не проганяв мухи, навіть, якщо вона була просто перед носом, отже, лиш мені дано її видіти. Я хотів, аби вона полетіла за місто, в ліси, закуті сірим злежаним снігом, темні провалля, але муха не хотіла вступатися, наче дражнила мене. А тепер допалася до ятки з кружалами воску, де стояли отці єзуїти. Може, вона мене не до воску привела, а до них. Я підійшов близько і побачив, що муха всілася акурат на те кружало, що припало до вподоби ченцям, і один вже тягнув руку до капшука на поясі. «Гарні будуть свічі», — думали вони. Але я знав, що віск не годився. Торкнувся — і від того доторку наче обпекло мене морозом, а рука враз почала німіти, пальці мені скоцюбило. Я через силу видушив з себе:

— Не раджу, отче, се купувати.

Невже вони не бачили великої чорної мухи, що перебирала лапками?

— Що? — здивувався чернець й обернувся до мене. Мав глибоко посаджені очі, в яких ворушилась недовіра до всього, навіть до себе. Бувають такі люди. Найліпше для них місце — келія. І щоб ніколи з кляштора не виходили.

— У мене була пасіка, — мовив я, важко дихаючи. — Віск видається гарним, світлим, але свічки з нього опливатимуть, якщо вам потрібні свічки. Таким воском добре натирати підлогу.

— Нам на свічки, — сказав другий чернець у потріпаній сутані.